Реформа системи МВС в Україні.

Можна безкінечно констатувати жахливий стан українських правоохоронних органів, аналізувати причини такої ситуації, але всі подібні роздуми беззмістовні і непродуктивні без окреслення шляхів вирішення проблеми.

Із попередньої теми (Звідки беруться «мєнти».) стає зрозумілим, що основними передумовами зміни ситуації у державі в сфері правоохоронних органів є, насамперед, підняття престижу професії, що забезпечить конкурентність при відборі до лав МВС, а також реальний відбір найкращих представників українського суспільства до їх складу. Крім того, треба мінімізувати бюрократичну складову системи, посиливши ефективність, паралельно оптимізувавши витрати на утримання системи правоохоронних органів.

Констатуємо, що міліції як такої, що здійснює саме правоохоронну функцію, в Україні немає, вона здавна займається виключно куруванням тіньових грошових потоків, тиском на неугодних владі підприємців та інше (Гральний бізнес як джерело прибутків) та вряди-годи влаштовує Врадієвку.

Тим не менше, слід пам’ятати, що звільняти відразу всіх міліціонерів – небезпечно соціально. З іншого боку, багато із них, особливо на сході і півдні, саме своєю присутністю та невиконанням обов’язків, зловживанням ними і спричиняють до найтяжчих проблем. Напевне, під час відомих подій в Одесі краще б там правоохоронців не було – адже вони не тільки не допомагали людям, що виступають за державу Україна, але й відверто допомагали проросійським силам, часто самі агресивно себе вели по відношенню до українських громадян. Виникає дивна ситуація: держава платить величезні кошти на утримання правоохоронців, котрі за це працюють проти неї, і у той же час повинна на скромних умовах залучати добровольців, використовувати армію, чи навіть платити за полонених ворогів, які, при належній дії міліції, давно повинні були бути затримані ще до їх високої самоорганізації і озброєння.

Звільнення міліціонерів-саботажників - крайня необхідність: а хіба не все одно, за чиї гроші вони ведуть антиукраїнську діяльність? Якщо ж їм почнуть платити сепаратистські сили - принаймні, це додасть останнім фінансових проблем і удорожить операції. Для України ж звільнення саботуючих міліціонерів - крайня необхідність для переведення таємних ворогів у явні, з якими боротьба набагато простіша, ніж із зрадниками у своїх лавах, тим більше, озброєними: поки вони на службі - відбувається зливання інформації і підрив антитерорестичних операцій зсередини, здача зброї, деморалізація і таке інше.

Тому те, що назріла реальна потреба звільняти практично весь кадровий низовий склад міліції сходу і великої частини півдня – це факт. Замістити їх можна правоохоронцями центральної та західної України, чи тимчасово, чи на постійній основі, допоки буде вихована нова зміна і проведені основні зміни. Не дивлячись на те, що міліція у будь-якому регіоні страждає на непрофесіоналізм, кастовість та кругову поруку, із міліціонерами центральної та західної України буде простіше у зв’язку із їх переважною патріотичністю, що доволі часто виявляється визначальною обставиною у екстремальних ситуаціях, що доводять ситуації із Національною гвардією, що відстрілювалася на Донбасі при атаках сепаратистів, не дивлячись на відсутність наказу (відповідно до статуту) та інше.

Враховуючи, що є маса кадрових співробітників на центральній та західній Україні – від рядових – до офіцерів, від патрульної служби – до управлінь із фінансових злочинів, резерви є величезні. Крім того, не будемо лукавити: моральний рівень і гуманність тих же міліціонерів на заході і центрі з одного боку – і на півдні та сході із іншого – суттєво відрізняються у кращу сторону, і це теж слід враховувати у такій ситуації – принаймні, кількість випадків катувань та інших негативних проявів суттєво знизиться у порівнянні з поточною ситуацією. Звичайно, правоохоронці, що могли б переводитися, мали б, крім української, досконало володіти російською мовою, щоб місцеве населення не відчувало міліціонерів як представників чужої влади.

Плюси такого переміщення, крім екстреної допомоги правоохоронній систему південно-східного регіону:

• звільнення відверто українофобських елементів півдня і сходу із лав міліції із їх негайним заміщенням;
• соціальна дифузія представників різних частин України для примирення, взаємопроникнення культур, подолання фобій, адже не марно в СРСР традиційною була практика служби в армії та правоохоронних структурах не по місцю народження – це допомагало вирівняти структуру населення, навіть на генетичному рівні;
• соціальна адаптація регіонів з високими патерналістичними очікуваннями альтернативними прикладами суспільного самопозиціювання;
• у згаданому СРСР була практика «тривожних валізок» - коли за викликом будь-якого міліціонера він мав прибути для довготривалого відрядження без будь-яких питань у найкоротші терміни: особи, які не матимуть бажання тимчасово прибути для виконання обов’язків на південь і схід України, самостійно звільнятимуться за власним бажанням, і, таким чином, буде здійснено відсів осіб, не готових до справжнього несення служби, та й автоматично скоротиться додатково кількість правоохоронців, що є в Україні надмірною;
• з переміщенням будуть на певний час зруйновані напрацьовані корупційні схеми, що дасть суспільству деяку часову передишку – до руйнації їх не обставинами, а створенням відповідної законодавчої бази, що мінімізує саме вікно можливостей для корупції;
• з переміщенням великої кількості осіб пов’язано певні проблеми, зокрема, розміщення, надання житла – тимчасового чи постійного, та інше; проте, це якраз не є проблемою, а вирішенням додаткових викликів, що стоять перед сучасним урядом, адже при сучасних технологіях – монолітного будівництва, використання здешевлених матеріалів, - будівництво може бути швидким, дешевим з одного боку – і дати робочі місця у будівництві і виробленні будівельних матеріалів (цегли, газобетону, крівлі) саме в тих регіонах, де з працевлаштуванням будуть проблеми у зв’язку із модернізацією економіки: це якраз те вкладення державних коштів, котре може вирішити відразу декілька проблем на сході та півдні.

Таким чином, звільнення переважної більшості правоохоронців сходу та частково півдня та розосередження тих, що залишилися, допоможе ненадовго вирівняти ситуацію, вивести її з гострого стану, природно зменшить кількість правоохоронців, наближаючи до бажаної кількості, але не позбавить основних причин, через які вся правоохоронна система перебуває у нефункціональному стані.

Щоб вирішити проблеми в середньостроковій перспективі, потрібно провести модернізацію самих принципів кадрової політики у системі МВС.

На моє глибоке переконання, приймати до лав правоохоронних органів слід осіб уже сформованих, зокрема, з вищою освітою – я глибоко переконана, що не можна надавати першу вищу освіту у відомчих закладах. По-перше, з огляду на те, що це надто дорого для держави. По-друге – наявність вищої освіти гарантує, що людина вже більш тверезіше підходить до вибору професії, а не залишить її після отримання освіти за державний кошт. По-третє, тому що перша вища освіта вже формує особистість як рівного іншим члена певного соціуму (наприклад, студентського) та народу в цілому, а не члена корпорації, як це відбувається при набутті у юному віці спеціальної освіти. По-четверте, правоохоронні органи можуть набирати у свої лави осіб відповідно до найрізноманітніших потреб самих органів, а не випускати осіб з вищою освітою, котра абсолютно не потрібна на даний момент правоохоронній системі. Скажімо, зараз відомчі вузи готують осіб для набуття вищої освіти не тільки за правоохоронною спеціальністю, але й правознавців, соціальних працівників, багато інших. А реально протидіяти викликам сучасності в результаті такої освіти немає кому: не ведеться підготовка осіб, що правильно мали б реагувати на загрози у різних умовах (на жилих територіях, поза ними, новітні методи розслідувань, роботи спеціальних призначенців та багато чого іншого).

Тому мало б бути таким чином: припустімо, при потребі у спеціалістах в сфері інформаційних технологій – оголошується конкурс, а вже потім на основі Підготовчого центру за короткий термін такі фахівці оволодівають власне правоохоронною специфікою загалом та у сфері інформаційних технологій зокрема. Кадрова політика завдяки такому підходу стає більш гнучкіша і, як це не дивно – адекватніша, ніж на даний час. Чи, допустимо, для посади слідчого потрібно набрати людей із вищою юридичною освітою – і тоді тільки поглибити і деталізувати їх знання у сфері оперативно-розшукової діяльності, психології злочинів та інших суміжних дисциплін. Адже будь-кому зрозуміло, що підготовлений фахівець у певному напрямі за основною спеціальністю у фаховому вузі (у даних випадках – ай-ті спеціаліст, юрист) буде значно краще підготовлений, ніж той самий спеціаліст із навчального закладу відомчої освіти, що здобував професію у паузах між муштрою і нарядами.

Упевнена, що слід зробити необхідною умовою для прийому до лав правоохоронних структур службу в армії – це, з одного боку, забезпечить більш активну позицію випускників шкіл щодо проходження служби на контрактній основі (покращить престиж служби у армії), з іншого – буде призводити до набору у правоохоронні структури осіб з правильними навиками – рукопашного бою, досвіду контакту зі зброєю та багато чого іншого.

Беззаперечно, умовами прийому до лав міліції повинна бути відповідність фізичної підготовки, фізичні нормативи на швидкість та обсяг вправ (віджимання, прес, біг на дистанції) відповідно до чітко встановлених параметрів відповідно до віку із щорічним підтвердженням.

Вкрай необхідним при прийнятті на роботу до правоохоронних органів тести на ай-кю (наголошую: мова не про рівень знань, ерудиції чи освіти – а про загальний рівень інтелекту).

При тому, що обов’язковим кроком на шляху посилення ефективності правоохоронної системи України повинна бути повна відмова від всієї існуючої системи відомчої освіти МВД, мають бути залишені два основні заклади спеціальної підготовки – Підготовчі центри, що діятимуть на інших принципах, ніж ті, що діють на даний момент. У таких центрах особи, що вже пройшли відбір до лав правоохоронних органів, отримуватимуть специфічні знання, пов’язані із розслідуваннями, роботою у особливих умовах з певними викликами, специфіка режиму секретності і таке інше. Причому, нахил підготовки повинен бути не стільки теоретичний, скільки прикладний – юридичні основи діяльності, зброя, тактика розслідувань, тощо. Велика увага повинна приділятися бойовим мистецтвам, тактикам ведення бою, координуючій роботі з великими масами людей (стадіони, мітинги, заворушення), найсучаснішим технічним засобам ведення спостереження і т.п., а не муштрі, від якої за прикладом розвинених держав світу слід відмовитись.

Перший підготовчий центр  – для правоохоронної діяльності із терміном навчання рік-півтора на базі вищої освіти.

Другий заклад – для Нацгвардії, де б база мала бути ґрунтовною, обов’язкова наявність полігонів, склади для зброї, приміщення для сучасних симуляторів та наявність арсеналу сучасного озброєння для виконання завдань в невійськовий час, інше. Із зрозумілих причин така навчальна установа мала б розташовуватись не у великих містах-мільйонниках, бажано у одній із закритій за радянських часів як військовій областей – для мінімізації витоків зайвої інформації. Хоча, у залежності від остаточного підпорядкування Національної гвардії, такий заклад міг би бути підвідомчий безпосередньо Раді національної безпеки та оборони.

До викладачів таких підготовчих центрів мають бути виписані інші вимоги, ніж це передбачено Законом України «Про вищу освіту». Зокрема, не вважаю, що тут принциповою є наявність наукових ступенів викладацького складу – адже Підготовчі центри мають бути спрямовані не на надання вищої освіти з теоретичним, науковим ухилом, а спеціальної, прикладної підготовки.

Не обов’язковим вважаю наявність громадянства України – навпаки, робота повинна бути побудована так, щоб до появи українських кадрів з високою підготовкою на найвищому урядовому рівні були запрошені спеціалісти розвинених держав світу високого професійного класу – від поліцейських до представників спецслужб.

Скажу, можливо, річ, що не всім сподобається. Ці заклади бажано розмістити у західній Україні з кількох причин:

• курсанти із будь-якої частини України будуть мати змогу ознайомитися як із найбільш культурно українським регіоном, так і з цивілізаційно найвиразнішою прозахідною частиною народу України, після чого не будуть мати перестороги до українства у культурному відношенні та до західних цінностей у ціннісній системі координат – навпаки, зможуть перейняти поважне відношення до своєї держави Україна;
• найкраще оволодіння державною мовою можливе у відповідному мовному середовищі, це допоможе більш ефективному опануванню мовою з боку представників півдня і сходу України;
• біля західних кордонів України технічно ефективніше може бути організована співпраця із закордонними партнерами у даних напрямках підготовки, простіше і в сенсі логістики – для відряджень курсантів з метою обміну досвідом, ознайомлення з новинками, котрих немає в Україні, але з часом з’являться, що, крім іншого, адаптуватиме до європейського соціального, правового та цивілізаційного простору;
• у зв’язку із територіальною близькістю до ЄС, спрощується запрошення для викладання спеціалістів у галузі безпеки та їх переміщення із-за кордону;
• це банально дешевше, ніж, скажімо, у Києві – навіть із розрахунку необхідності будівництва певних об’єктів, окрім того, багато приміщень західної України, баз навчальних закладів фактично готові до такої діяльності;
• постійні контакти із західноєвропейськими колегами, навіть звичайні людські, а також відвідання ЄС по підготовчих програмах за обміном сформують принципово іншу правову культуру курсантів, котрі поступово будуть приходити на місце звільнених колег і відбудеться м’яка форма люстрації, природня – адже перерветься сама спадковість жорстокості, правового нігілізму, антигуманізму та опричнини як такої;
• оскільки на найближчий час стратегічний противник України фактично самовизначився, а співпраця із НАТО очевидно буде тільки посилюватися – то підготовка до роботи у силових структурах України повинна здійснюватися якомога далі від кордону з міркувань безпеки курсантів.

Із ліквідацією численних ВНЗ відомчої освіти МВС вивільниться маса коштів, котрі витрачаються зараз на утримання цих надзвичайно дорогих установ, де ККД їх діяльності – майже від’ємний. Зате контроль і робота у залишених може бути максимально ефективна, без зайвої бюрократизації, відповідно до поставлених завдань.

На зекономлені кошти може бути закуплене найновіше обладнання для підготовки – від сучасних симуляторів – до справжньої техніки для навчальних потреб. Також велика кількість кадрів, котрі на даний момент в МВС «контролюють» навчальний процес відомчої освіти, часто на певних умовах, вивільниться для більш ефективного їх використання у південно-східній Україні.

Наступною серйозною проблемою є неефективність системи МВС у зв’язку із надмірною кількістю працівників. Фактично, потрібна мінімізація кількісного складу хоча б вдвічі (до 400 правоохоронців на 100 тис. населення) для посилення конкурентності при відборі до правоохоронних підрозділів, обов’язковим є перегляд співвідношення керівного та підлеглого складу із приведенням співвідношення до європейських норм, іншими словами – начальників у нас надмірно.

Окрім того, слід ліквідувати величезну кількість управлінь МВС і їх структурних підрозділів по всій вертикалі, котрі можуть бути без шкоди скасовані.

Наприклад, у сучасній структурі МВС передбачено окремо Департамент забезпечення діяльності Міністра, стратегічного аналізу та прогнозування, хоча ці всі функції можуть фактично дублюються іншими департаментами МВС у структурі кримінальної міліції та міліції громадської безпеки, окрім того, структурою передбачені Радники Міністра МВС, функції котрих, власне, в тому числі охоплюють і стратегічний аналіз і планування – відбувається фактичний дубляж завдань. Більше того, на практиці, як засвідчили останні події, ці завдання взагалі не здійснюються – інакше ми б мали принципову іншу ситуацію у державі.

Чи зрозумілою є логіка одночасного існування Департаменту оперативної служби та Департаменту оперативно-технічних заходів?

Чи доцільне існування одночасно Департаменту фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку, Департаменту матеріального забезпечення, Департаменту внутрішнього аудиту, чи достатньо максимального переведення обліку у електронну форму і об’єднання трьох департаментів у один – Департаменту фінансово-матеріального забезпечення, бухгалтерського обліку та аудиту.

Департамент режимно-секретного та документального забезпечення може бути об’єднаний із Департаментом інформаційно-аналітичного забезпечення та значно скороченим. Документообіг, особливо проміжна звітність по всіх напрямках (квартальні, місячні звіти) може бути  переведена виключно в електронну форму, а у паперовому вигляді дублюватиметься тільки річна звітність по різних напрямках. Архівні матеріали теж можуть бути сформовані в електронному вигляді значно легше, якщо поступатимуть у розробленій спрощеній формі. У безкінечних «контролях» (так називаються листи про виконання тих чи інших завдань, проведення заходів) немає змісту, по факту часто це є фіктивні документи (папери на підтвердження без самої події, відписки) і це теж повинно бути змінено.

Розгляд звернень громадян, запитів і звернень народних депутатів України, запитів на інформацію та адвокатських запитів з питань, пов’язаних з діяльністю МВС, підприємств, установ та організацій все одно переадресовується на департаменти, котрих стосується звернення чи запит, фактично діяльність даного Департаменту зводиться до внутрішньої міністерської поштової служби. Дотична проблема: щоб наповнити право на звернення громадян України як частини права на участь в управлінні державою реальним змістом, переадресація таких звернень у низові структурні підрозділи, діяльність яких часто і оскаржується у відповідних зверненнях, має бути заборонена нормативно.

Навряд чи доцільним є існування цілого Управління зв’язків із громадськістю – фактично, це такий собі рекламно-пропагандистський підрозділ МВС. Враховуючи сучасну економічну ситуацію у державі з одного боку, а рівень довіри громадян до міліції та ефективність правоохоронних органів із іншого, при повній реалізації принципу свободи слова це явно утворення із нульовим коефіцієнтом корисної дії, проте надзвичайно витратний і фактично – п’яте колесо у структурі МВС, пережиток радянського періоду.

Те ж стосується і Відділу координації взаємодії з громадськими організаціями та формування регіональної політики, особливо на фоні розширення прав органів місцевого самоврядування (котрі і повинні визначати регіональну політику, в тому числі і у сфері громадської безпеки).

У зв’язку із тим, що я не вважаю нормальним існування окремого відомчого медичного забезпечення (при необхідності страхової медицини та максимального страхового полісу для працівників силових структур), наявність Управління медичного забезпечення та реабілітації МВС (як і самої структури відомчого медичного забезпечення) просто позбавлене сенсу.

Наступне утворення, що викликає багато питань – це Управління міжнародних зв’язків МВС України. Чи багато міжнародних зв’язків здійснює МВС України самостійно, поза загальною урядовою політикою чи, навпаки, без ініціативи низових підрозділів – питання, знову ж таки, риторичне, адже приймають іноземні делегації ті департаменти, управління чи підрозділи, що зацікавлені саме у цій делегації. В іншому випадку, виходить, що діяльність даного департаменту – річ у собі, проте надзвичайно витратна (виділяється маса коштів на презентаційні видатки, що часто просто не цікаво іноземним делегаціям і списується на них, може використовуватись співробітниками МВС для своїх потреб).

Багато із зазначених департаментів і управлінь можуть бути просто замінені однією-двома посадовими особами, що при належній роботі, а не імітації роботи, можуть абсолютно чітко справлятися з даними функціями. Керівництву достатньо спитати у цих підрозділів: а що зроблено за, допустимо, останній місяць ними – і отримати не звіти (бо це робота по систематизації діяльності низових підрозділів, для якої є Департамент режимно-секретного та документального забезпечення), а хоч щось конкретне.

Наступний підрозділ із сумнівною доцільністю – Державний науково-дослідний інститут МВС. Віддача науково-дослідних інститутів в Україні саме на сучасний момент – мінімальна, окрім, можливо, технічних та природничих (тому, можливо, деякі із них повинні залишитися як державні наукові конструкторські бюро чи лабораторії – але то вже інша проблематика), а от витрати – величезні. У зв’язку із цим слід говорити про необхідність принципових реформ за західних зразком – коли науково-дослідні установи невіддільні від навчальних закладів, що забезпечує як виявлення здібних осіб серед студентів з одного боку, так і забезпечення притоку свіжої крові у науку з іншого, зараз же ці механізми відсутні. До стану науки в Україні ми повернемося згодом, зараз же констатуємо, що науковий підрозділ МВС має бути частиною відповідного підготовчого центру МВС і здійснювати напрацювання саме у сферах правоохоронної діяльності та безпеки городян, а не бути відірваною від практики науковою установою.

Хтось може вважати ці міркування такими, що суттєво не впливають на загальну ситуацію у структурі МВС, загальну чисельність правоохоронних органів. Тому зауважу: на всіх рівнях – від самого МВС, обласних управлінь, районних – і до навчальних закладів МВС ви побачите повний дубляж цього роздутого апарату МВС із величезною кількістю осіб, що фактично не становлять ніякої цінності з точки зору ефективності системи. Таких людей набереться десятки, а то й сотні тисяч.

Більше того, часто такі штати тільки на шкоду у зв’язку із їх непрофесіоналізмом і необхідністю систематичної оплати у повному обсязі, із усіма гарантіями працівників МВС. У той же час, щоб не платити зарплатню, наприклад, величезній армії штатних психологів, достатньо укласти договір і оплачувати послуги вузько спеціалізованій установі (психологічного чи психіатричного напряму), за професійний аналіз. Враховуючи, що професійні огляди робляться систематично, такими ж систематичними – допустимо, раз у квартал, можуть стати бесіди з позаштатним психологом, психіатром. Причому, це буде мати більшу об’єктивність, адже психолог буде не із цієї ж силової корпорації, а умовно незалежним. Аналогічно може бути вирішено багато поточних проблем організації діяльності правоохоронних органів.

 Наступним ефективним рішенням має бути підняття зарплат правоохоронцям удвічі, що не потребуватиме додаткових фінансових витрат понад існуючі. При скороченні правоохоронців удвічі, особливо керівного складу міністерства та обласних управлінь (у якого, закономірно, зарплати значно вищі), з’являться резерви для підняття хоча б удвічі для початку зарплати для правоохоронців.

Окрім цього, має бути передбачена значна система гарантій: максимального медичного страхування, що дасть змогу МВС укладати договори на обслуговування із найкращими клініками України, страхування здоров’я і життя, державні виплати на випадок втрати працездатності чи смерті. Це не тільки зробить умови роботи правоохоронців прийнятнішими, але й дасть поштовх до розвитку страхової медицини зокрема, страхової системи гарантій в цілому та зменшить державні витрати у випадку нанесення шкоди здоров’ю та життю правоохоронцям.

Ще одним вкрай необхідним рішенням, як на мене, є реформування системи підрозділів спеціального призначення – зменшення кількості самих різновидів із одночасною уніфікацією частини функцій (багато проблем на сучасний момент пов’язано із тим, що ті чи інші підрозділи за нормативною базою не можуть використовуватися у специфічних ситуаціях). Тому шлях реформування загонів спецпризначення повинен проходити через розширення їх функцій та максимальної уніфікації статусу, що зробить систему гнучкішою та мобільнішою, адекватнішою викликам.

Правильним було би, особливо у відповідь на виклики сучасності, коли старі кадри втрачені, а нові ще не виховані, створити підрозділ Національної гвардії по типу армійського французького іноземного легіону для бажаючих служити на честь України. Можливо, як виняток, слід було б надати громадянство України таким особам навіть як друге. Є безліч представників української діаспори США, Канади, представників кримських татар за кордоном, інших осіб,котрі мають армійський, бойовий чи поліцейський досвід та хочуть і могли б допомогти Україні - як передаючи свій досвід, так і безпосередньою участю у антитерористичних операціях. Це був би винятково своєчасний крок по налагодженню правоохоронної діяльності на безпеки громадян України.

Ще одним важливим моментом реформування системи МВС є запровадження муніципальної міліції, котра б перебрала на себе функції міліції громадської безпеки. Це посилить позиції територіальної громади. Поряд з цим, зазначу, що категорично невірною є ідея підпорядкування муніципальної міліції очільникам відповідних населених пунктів, оскільки це призводить до концентрації повноважень у одних руках, тільки вже на місцевому рівні. Краще, якщо посада керівника муніципальної міліції у населеному пункті буде теж виборною. Таким чином, виборність кількох незалежних посад у населеному пункті спричинить до утворення певної системи стримувань і противаг на муніципальному рівні, взаємного контролю. Поряд із цим, слід закріпити за керівником населеного пункту повноваження щодо використання муніципальної міліції для інтересів територіальної громади. 
Ідею виборності очільника муніципальної міліції не слід спрощувати: безумовно, мають бути встановлені високі виборчі цензи для таких осіб: певний вік, вища освіта, перебування у лавах правоохоронних органів (тобто, наявність всіх необхідних рівнів підготовки та проходження тестів, необхідних для служби). Тобто, це не профанація із обранням непрофесійної людини – а обирання населенням кращого із правоохоронців населеного пункту. А вже він несе відповідальність за інших найнятих працівників – робити виборними всі штатні одиниці у муніципальній міліції – дорого, виснажуюче для суспільства і недоцільно.

У зв’язку із створенням муніципальної міліції відпаде необхідність у регулюванні даного напряму правоохоронної діяльності на загальнодержавному рівні, всі керівні структури МВС, що стосуються громадської безпеки, можуть бути зведені у один – координаційний та рекомендаційний. В той же час, кримінальна міліція, спецпідрозділи і Національна гвардія мають залишатися у загальнодержавному підпорядкуванні.

Безперечно, у процесі реформування правоохоронної системи України нас чекає безліч нових викликів, відповідно до чого підходи до вирішення тих чи інших проблем мають коригуватися.