Гральний бізнес як джерело прибутків

Всім відомо, що гральний бізнес у більшості цивілізованих країн світу виконує чимало функцій, зокрема розважальну, як джерело великих податкових надходжень, як постачальник великої кількості нових робочих місць: від безпосередньо задіяних у самому гральному процесі – до бухгалтерів, охорони, забезпечення харчуванням та багато інших.

Безперечно, цивілізована організація грального процесу робить країну привабливою для туристів, і поряд із туристичним бізнесом може ставати бюджетоутворюючою – досить згадати Монако, Лас-Вегас (Невада), Францію та інші території із ліберальним відношенням до гральних процесів.

Так, економіка невеликої держави Монако розвивається в основному за рахунок туризму, грального бізнесу, будівництва нових резиденцій, а також за рахунок коштів ЗМІ, які висвітлюють життя княжої сім'ї. Тобто, тандем туризм-ігровий бізнес є бюджетоутворюючим у цілій державі, хоч і невеличкій.

Також значний економічний ривок відбувся у Лас-Вегасі, коли 19 травня 1931 року, після заборони у 1919 році азартних розваг, що згубно позначилася на економіці міста, на території штату Невада вони знову були дозволені. Причому, цей проект поповнення бюджету штату запропонував дехто Тобін - добропорядний невадець, який сам в казино ніколи не грав, аргументуючи це тим, що на ці гроші можна побудувати багато нових шкіл. Про сучасний стан економіки Лас-Вегасу та штату Невада, що визначальним чином поповнюється із грального бізнесу, годі й говорити.

За свідченнями фахівців, що вивчили діяльність 190 казино, що знаходяться на території Франції, щорічно азартні ігри приносять цій країні 4,7 мільярда євро.

Та й РФ при окупації Криму вирішила зробити його зоною грального туризму, щоб привабити як інвесторів із одного боку – так і туристів із іншого.

То ж чому при яскравих перевагах ліберальних підходів до грального бізнесу у свій час в Україні він був заборонений як такий? Адже зрозуміло, що це явище існує, що воно прибуткове, що легальне – легше контрольоване і приносить вигоди державі як через податки, так і через робочі місця та дотичне стимулювання інших галузей господарювання. Також не можна всерйоз вважати аргументами поодинокі факти гральної залежності – адже, наприклад, ніхто не забороняє продаж алкоголю через мільйони залежних від нього та велику кількість смертей, торгуючись за кожну додаткову гривню акцизу. Та й посилання на негативні соціальні наслідки від грального бізнесу беззмістовні, адже грають переважно люди з достатнім фінансовим рівнем. Гральний бізнес і відрахування з нього часто жартома називають додатковим податком на багатство.

Окрім того, всі ці проблеми легко вирішуються якраз через легалізацію та належний правове регламентування грального бізнесу. Скажімо, при законодавчому окресленні статусу гральних закладів можна передбачити безліч механізмів, що мінімізують вищезазначені негативи. Так, вимогу щодо наявності в гральних закладах єдиної бази даних на зразок західних (у яких передбачено облік різного роду порушників, аферистів) – але із метою внесення до неї осіб, які за рішенням суду не допускаються до азартних ігор (визнані судом залежними). Безперечно, при легальних гральних закладах принциповою вимогою є недопущення до азартних ігор неповнолітніх. Саме на дотримання встановлених вимог та обмежень має спрямовуватися увага правоохоронних органів, а не на ліквідацію самого явища як такого.

Пригадаймо, як це відбулося. Кабінет міністрів розпорядженням від 7 травня 2009 року призупинив дію ліцензій гральних закладів на один місяць. Приводом для таких заходів стала трагедія в Дніпропетровську, де в ніч на 7 травня в залі ігрових автоматів сталася пожежа: загинули дев'ять людей. Пізніше, 15 травня, парламент ухвалив закон про заборону грального бізнесу і участі в азартних іграх. Президент України Віктор Ющенко 5 червня застосував право вето до документа , однак Верховна Рада 11 червня його подолала . При цьому парламент відмовився підтримати пропозиції президента до цього закону. Закон був підписаний президентом 23 червня. Дивною видається вражаюча оперативність виникнення відповідних законів, їх лобіювання і прийняття на фоні доволі умовної спроможності вітчизняного парламенту реагувати на виклики сучасності.

Тим не менше, зауважимо: привід до цих всіх правових новацій перебував у площині протипожежної безпеки, але аж ніяк не стосувався самої доцільності легальності грального бізнесу в Україні. Тим не менше, подія, що за дивним збігом, відбулася у вотчині пані Тимошенко, фракція якої і лобіювала даний закон, призвела не до посилення контролю за протипожежною безпекою в закладах грального бізнесу, громадського харчування, закладів дозвілля – а до стрімкої реакції із заборони грального бізнесу як такого. Очевидно, після низки пожеж у ресторанах Києва, влада повинна була б за такою логікою заборонити громадське харчування як явище.

Так у чому все-таки криється відповідь на це питання: чому Україна не може собі дозволити, скажімо, обмежити податки по обсягу чи коло суб’єктів оподаткування, але може собі дозволити недотримувати величезні податкові надходження, ліквідовувати робочі місця, обмежувати розвиток туристичної і гральної сфери? Україна, котра загнана у фінансовий кут фактичного дефолту і у якої криза доходної частини бюджету України?

Відповідь лежить на поверхні. Причому, якраз там, де її не намагаються приховати. Зокрема, зараз проводяться операції МВС щодо ліквідації грального бізнесу в Україні, остаточно планується їх завершити до 20 квітня 2014 року. Іншими словами, не дивлячись на заборону, гральні заклади існували і існують, просто їх перевели відповідним законом у тінь (фракція Тимошенко), а далі займаються боротьбою із «призначеним злом», активно розмахуючи прапорами законності і справедливості, які чомусь миттєво спалахують і зникають від багать сепаратистських рухів, зовнішніх загроз і перед обличчям справжнього криміналітету із зброєю.

МВС, котре очолене представником згаданої політичної сили, посилається на те, що корупційні схеми, які були напрацьовані в роботі гральних закладів за останні роки, притаманні більшості областей і міст України. Зокрема, повідомляється, що за функціонування таких ігрових точок платилося щомісяця 1000 доларів США начальнику ДСБЕЗ району, 500 $ - оперативному працівнику вказаного відділу, 500 $ - до районної прокуратури, 500 $ - у міську прокуратуру. Окремо власники бізнесу начебто платили дільничному, патрульно-постовій службі, в карний розшук і співробітникам по боротьбі з кіберзлочинністю. Друга схема, за даними МВС, яка існувала до недавніх часів («два на три»), - щомісяця, з кожної точки 2000 $ йшло міському управлінню внутрішніх справ, 2000 $ - у міську прокуратуру , 2000 $ - у МВС.

Звернімо увагу: у МВС немає претензій щодо тих, хто ці гроші справно отримував. У МВС не виникає питання щодо самого коріння проблеми: якщо б не заборона грального бізнесу – то всі ці кошти могли б піти як податки у держбюджет, а також забезпечували б належну оплату праці та, власне, робочі місця, що надзвичайно важливо для України у цей критичний час.

Виходить, партія Тимошенко сама проблему створила – загнала гральний бізнес у підпілля, чим зумовила як зменшення податкових надходжень, робочих місць – так і відкрила величезне поле для корупційних схем – і тепер з цими ж проблемами і бореться, імітуючи бурхливу діяльність, фінансуючи штати МВС за кошти народу України, щоб знищити ті паростки бізнесу, що став незаконним саме завдяки партії Тимошенко. Феєрично, бурхливі оплески.

І це все – на фоні бездіяльності МВС на сході України, де зайняті виконанням даних завдань підрозділи центральної та західної України могли б бути задіяні більш ефективно, ніж місцева міліція.

Але найцікавіше – те, що ця «правоохоронна діяльність» зачіпає і таку сферу гральної дійсності, як спортивний покер. Слід зазначити, що у покері гральний процес відбувається гравцями один із одним, а не між гравцем і закладом. Установа, де відбувається гра, незалежно від її назви, лише бере плату за надану послугу – рейк, що є невеликою частиною турнірного внеску або банку в роздачі. Іншими словами, із внесків гравців формується призовий фонд, який розподіляється між цими ж гравцями у залежності від результату гри. Клуб при цьому не отримує виграшу, тільки внесок, котрий можна вважати платою за оренду столу чи спортивним членським внеском.

Крім того, гравці спочатку мають рівні шанси здобути перемогу, проте переважно виграють більше спроможні і досвідчені гравці. Якщо в азартних іграх важливим є везіння, а майстерність відходить на другий план, то у покері все навпаки. У покері саме професіоналізм та досвід є важливими, а везіння може мати значення тільки у конкретному розіграші. На довгій дистанції важливість вдалого випадку втрачається, і виграє найбільш майстерний гравець.

Тим не менше, визначати належність тієї чи іншої розваги до грального бізнесу у нас беруться такі ж «кваліфіковані» судові установи, як і правоохоронці. Не буду зупинятися на численних рішеннях, якими то скасовувалося визнання покеру видом спорту, то відновлювалося, але всі вони все одно зводяться до вихолощення одного із аспектів гри у покер – забороні грати із залученням грошей. Тільки тому, що у покері присутній призовий фонд, що є невід’ємною частиною будь-якого світового покерного змагання (проте не спричиняє до отримання спортивною установою жодного виграшу як заробітку) і плата за оренду столу (своєрідні членські відрахування на утримання спортивної установи), суд докладається до загальної справи «боротьби із всесвітнім злом», вважаючи: якщо тільки присутні гроші у гральному процесі – то це гральний бізнес, а, отже, незаконний. Тобто, за їх логікою, якщо чоловік дає дружині гроші на хатнє господарство – то це проституція і отримання нетрудових доходів.

Звичайно, невисокий інтелектуальний рівень наших суддів та правоохоронців, як і їх тотальна невідповідність поставленим державою функціям – не новина. Але навіть із врахуванням цього фактору залишається питання. Чому, коли у державі на кордоні 40-тисячне угрупування ворожої держави – сотні правоохоронців займаються тим, що відкривають і звітують перед камерами за справами не найпершого суспільного значення: не за вбивствами, не за мільярдними крадіжками попередньої влади на місцях (адже ми всі розуміємо, що те, що робилось на центральному рівні – тільки верхівка айсбергу). Чому боротьба із гральним бізнесом і спортивними осередками покеру видається більш пріоритетним завданням, ніж наведення ладу із сепаратистами і убивцями на сході України?

Чому саме цим займається МВС на даний момент замість тотальної зміни кадрового складу правоохоронних органів на сході України у тому числі за рахунок цих працівників, що у таку складну для України годину не бачать більш ефективного прикладення своїх зусиль на фоні все складнішої криміногенної ситуації?

Відповідь знову, на жаль, на поверхні. Фракція Тимошенко загнала гральний бізнес у нелегальне становище, щоб мати ексклюзивне право курувати ці процеси та грошові потоки за дозвіл працювати у тіні. За час правління Януковича ці фінансові потоки були перебрані на «Сім’ю». Тепер креатура Тимошенко на чолі МВС робить усе, щоб на тіньовому ринку залишилися тільки ті заклади, котрі будуть контролюватися представниками БЮТ за ті ж суми і винагороди. Адже, як випливає із змісту договору про широку коаліцію цієї політсили із ПР, котра, на щастя, не відбулася, вони – тільки зворотна сторона тієї ж «сімейної» владної медалі.

Ви вважаєте, що найкращий спосіб контролювати корупцію – створювати контрольні органи? На жаль, у такому випадку ці органи рано чи пізно просто включаються у корупційну схему, залучаться у «долю». Насправді, найкращий спосіб – це максимальна прозорість того чи іншого явища, що найкраще забезпечується легалізацією тієї чи іншої сфери та чіткого унормування юридичних правил існування даної сфери.

У випадку із гральним бізнесом справжні патріоти, особливо у таких скрутний економічно час для України, почали б не з показових репресій, не із знищення «курей, що несуть золоті яйця» – а з лібералізації та легалізації даної сфери задля залучення цих грошей у Державний бюджет України. Але якщо ставиться за мету переведення тіньових потоків із одного клану до іншого – то влада все робить логічно. А сакральні жертви у вигляді окремих гральних закладів чи навіть спортивних клубів покеру, котрі взагалі мають опосередковане відношення до грального бізнесу як такого – абсолютно доцільні, особливо на фоні абсолютної непродуктивності правоохоронних органів перед обличчям справжніх викликів.

Зайнятість.

У сучасній Україні наявні є три взаємопов’язані проблеми: відсутність доступу влади до нових кадрів відповідно до вимог суспільства з одного боку, та зловживання трудовими гарантіями чисельною армією чиновників, що звільняються, з іншого, що накладається на суттєві корупційні схеми самого механізму забезпечення зайнятості та штучно роздуту статистику із безробіття.

У зв’язку із цим, почала б я реформи через повну ліквідацію Державну службу зайнятості. Причини:

1. Державна служба зайнятості здійснює значні виплати особам, котрі звільнені з різних причин, при чому, часто ці виплати суттєво переважають прожитковий мінімум, бо ставляться у залежність від зарплатні на останньому місці роботи. Фактично, навіть з’явився особливий вид злочинів: люди працевлаштовуються на необхідний по законодавству термін і після того отримують виплати при постановці на облік у даній службі. Таким чином, сама наявність даного механізму – сама по собі є корупційною складовою. 
2. Державна служба зайнятості часто сама спричиняє високі показники безробіття. Адже багато хто із роботодавців, хто стикався із її діяльністю, знає: більшість людей, що перебувають там на обліку, насправді не зацікавлені у пошуку роботи. Навіть маючи направлення на працевлаштування, просять не влаштовувати їх на роботу, написати у відповідних паперах, що людина не підходить за професійними та іншими якостями, часто за певну плату, а насправді потім продовжують перебувати на обліку Держслужби, отримуючи виплати, а також маючи можливість оформити субсидії та інші форми державної допомоги. Поряд з цим, переважна більшість цієї групи паразитуючих громадян влаштовані неофіційно на ринках, інших місцях роботи, отримуючи там оплату праці, що не оподатковується. Таким чином, такі «професіонали по безробіттю» тричі ошукують державу: не платячи податки по місцю фактичної роботи, отримуючи платежі у Держслужбі, отримуючи можливість мати субсидії і свідомо поповнюючи лави офіційної статистики по безробіттю. 
3. У той же час, виникає  патова ситуація, коли при явному безробітті знайти персонал, особливо у сфері обслуговування та промисловості, не є можливим. З одного боку, низька платоспроможність роботодавців, викликана необхідністю сплачувати надмір високі податки, в тому числі на виплати по Держслужбі зайнятості, з іншого – достатньо високі виплати безробітним, що часто суттєво перевищують не тільки виплати пенсійні, соціальні по догляду за дитиною – але й навіть середню заробітну плату. Отже, виникає механізм, коли роботодавців пресують податками, в тому числі, щоб за їх рахунок платити тим, хто працювати у даного роботодавця не хоче, бо отримує від держави набагато більше, ніж роботодавець може запропонувати, а при високому рівні безробіття виникає проблема з пошуком найманих працівників. Державний фонд зайнятості, фактично, провокує ситуацію браку працівників при високому фактичному рівні безробіття.
4. Численні програми, які начебто здійснює дана Державна служба, самі по собі є безмежним полем можливостей для корупції – державні програми стимулювання найму на роботу молоді після вузів, інших неконкурентних в сфері працевлаштування громадян, фактично, є програмами для відмивання коштів за відповідні хабарі, і насправді є дуже непрозорими за процедурою. Скажімо, у свій час було арештовано директора Державної служби зайнятості Володимира Галицького та кількох чиновників відомства, донька якого влаштувала резонансне ДТП на заході, що виявилося найдорожчою аварією у Монако. Під час обшуків у кількох банківських скриньках, які належали затриманим, були виявлені валютні цінності на загальну суму в $7,5 мільйонів, велика кількість золотих годинників і дорогоцінних каменів. За даними Державної фінансової інспекції, збитки державі становили тільки на першому етапі слідства близько 72 мільйонів гривень. Тобто, масштаби розкрадань і хабарництва при реалізації даних програм просто величезні. Тут же зазначимо, що систематичної реалізації контрольної функції за діяльністю Державної служби зайнятості фактично не передбачено за жодним контрольним органом.
5. Освітні програми, що здійснюються Державною службою, часто здійснюються фіктивно, про що свідчить практика, а ті, які реалізуються, є надзвичайно низької якості і не роблять працівників, що їх опанували, конкурентоздатними. 
6. Державна служба зайнятості, крім всього іншого – це достатня кількість чиновників, що вирішують дані питання, ведуть якийсь облік, утримання будівель, певний транспортний парк та інше.  Тобто, утримання Державної служби зайнятості значно витратніше, ніж коефіцієнт корисної дії від її існування. 

Тим не менше, не дивлячись на те, що дана Державна служба зайнятості неефективна, певний перелік функції, що вона здійснює, є необхідний для суспільства, проте може реалізовуватися прозоро, на уніфікованих юридичних нормах, а не по бажанню окремого чиновника. Зокрема: 

1. Людина, що тимчасово не працює і не має інших джерел доходів, для отримання соціальної допомоги має звертатися у відповідні органи соціального захисту населення, де виплати провадитимуться у відповідності до прожиткового мінімуму на загальних підставах. Це стимулюватиме, з одного боку, до пошуків роботи задля більш високого рівня доходів, з іншого – до мотивації щодо самостійної зміни сфери діяльності (наприклад, при перенасиченні ринку кадрами з вищою освітою – набуття ними навиків технічних спеціальностей і таке інше). Таким чином, відновиться часткова саморегуляція ринку праці. 
2. Статистичні показники безробіття можуть узагальнюватися відповідними органами статистики на підставі поданих із органів соціального захисту населення документів, де для достатньо ввести графу «причини отримання соціальних виплат» - де, окрім непрацездатності, догляду за дитиною, має бути «тимчасове безробіття». 
3. У зв’язку із ліквідацією даної Держслужби, з’являється можливість невеликого зменшення податкового навантаження на підприємців, принаймні, малий і середній бізнес. 
4. Програми стимулювання певних, незахищених верств населення, компенсується відповідними податковими пільгами, котрі розглядаються безпосередньо Міністерство доходів і зборів України (податковою адміністрацією). Переваги такого підходу: універсальність норм за колом суб’єктів, відсутність необхідності утримання чиновників, що вирішують питання про участь у програмі, відсутність простору для хабарів – вони просто недоцільні, бо все автоматично при здійсненні самого оподаткування.
5. Освітні програми, спрямовані на перекваліфікацію, мають набути реального змісту, оскільки за останній час склалася суттєва диспропорція на ринку праці між потребами ринку і пропозицією кадрів за професійною ознакою. Тому тут потрібні реальні механізми набуття нової професії особою. Такими могли б стати створені на базі професійно-технічних середньоосвітніх закладів кваліфікаційні курси без будь-яких вступних чи інших критеріїв, окрім бажання особи та, скажімо, підтвердженої органами соціального захисту копії анкети із зазначенням причиною отримання соціальної допомоги тимчасового безробіття. А витрати на перепідготовку кадрів компенсувалися б державою у рамках державного чи комунального фінансування закладу при поданні ними відповідних звітів (по виконанню академічних годин навчального плану і т.п.). Таким чином, відразу вирішувалося б кілька проблем: власне, проблема перекваліфікації громадян, та покращення стану освіти та фінансування професійно-технічних середньоосвітніх закладів, використання та відновлення їх кадрів.
6. Ще одним напрямком роботи Державної служби зайнятості є організація та фінансування громадських та інших робіт тимчасового характеру, яка має бути передана муніципальним органам у зв’язку із доцільністю такої роботи, адже саме органи місцевого самоврядування мають визначати об’єкти, щодо яких відкривається можливість громадських робіт, обсяг фінансування та установи, підприємства чи організації різних форм власності, що безпосередньо координуватимуть дану роботу із зазначенням кількості тимчасових робочих місць. Логічно, що, скажімо, роботи по озелененню міста мають координуватися одними підприємствами, що мають відповідні ліцензії, а прокладання доріг, будівельні роботи по відновленню будівель комунальної власності - іншими. Таким чином, муніципальні органи на підставі тендерів можуть обирати певні підприємства, котрі уповноважуються координувати такі громадські роботи із обов’язковою умовою щодо залучення тимчасово безробітних осіб, чи у рамках програм по соціалізації різних груп осіб тощо. Ці ж підприємства мають бути зобов’язані повідомляти про наявні вакансії через доступні засоби масової інформації – місцеві газети, тв., сайти відповідних органів місцевого самоврядування та іншим чином широко розголошувати про ці можливості (на прикладі обов’язкової оприлюднення інформації про банкрутство тощо). Також слід передбачити необхідність повідомлення про такі вакансії органи соціального захисту, котрі можуть пропонувати таку роботу особам як альтернативу мінімальному грошовому забезпеченню безробітних.

З одного боку, видається, що виконання властивих Державній службі зайнятості розосереджується, ускладнюється. Насправді – відбувається їх оптимізація, спрощення досягнення тих же результатів більш ефективним способом, відбувається дерегуляція даної сфери та наближення інформації та певних можливостей до конкретних людей.

Проте, залишається найважливіше питання – власне, пошук роботи громадянами. Як вже зазначалося, ні знайти роботу завдяки Державній службі зайнятості, ні запропонувати не видається ефективним на практиці. Фактично, цілий орган працює вхолосту. На фоні цього є величезна кількість оплатних бірж праці, ефективність котрих є набагато вищою із зрозумілих причин – вони зацікавлені у результаті, на відміну від Державної служби зайнятості.

Тим часом, навіть перші кроки нової влади показали жахливу нестачу не тільки кваліфікованих кадрів, але й кадрів із незаплямованим минулим загалом: «лава запасних» виявилася порожньою не тільки у політичних сил, але й у органів державної влади і місцевого самоврядування. Виникає питання: як утворити хоча б якийсь механізм, котрий би виконував функцію соціальних ліфтів, зв’язати попит на нові кадри і кадрову політику у державі.

Як на мене, відповідь перебуває у сфері інформаційних технологій: величезний ресурс із можливістю подачі своїх даних, включаючи професійний, освітній, науковий рівні, загальний стаж, можливості роботи у тій чи іншій галузі, надання переваги конкретній діяльності, відповідність їй.

Сама систематизація даних на ресурсі повинна здійснюватися відповідно до існуючого у державі Кадастру професій в Україні за спеціальностями, по регіонах та на підставі інших підстав класифікації.

Для збереження конфіденційності, крім, власне, належного захисту самого ресурсу, можливе закриття конкретних персональних даних для широкого загалу користувачів (по типу того, як це влаштовано із списком осіб, що претендували на кредити для молодіжного будівництва), інші форми захисту персональних даних. Зворотній зв'язок можливий через поштові скриньки, засоби електронного зв’язку, зазначені при реєстрації претендентами.

Беззаперечною перевагою такого підходу є доступ до необмеженого кола громадян, що шукають роботу, більша прозорість при відборі, певною мірою забезпечення соціальних ліфтів, швидкість та оперативність пошуку як для роботодавців, так і для по шукачів роботи. Окрім того, це вимагатиме значно обмеженіших фінансових ресурсів з набагато виразнішим коефіцієнтом корисної дії.