Реформа системи МВС в Україні.

Можна безкінечно констатувати жахливий стан українських правоохоронних органів, аналізувати причини такої ситуації, але всі подібні роздуми беззмістовні і непродуктивні без окреслення шляхів вирішення проблеми.

Із попередньої теми (Звідки беруться «мєнти».) стає зрозумілим, що основними передумовами зміни ситуації у державі в сфері правоохоронних органів є, насамперед, підняття престижу професії, що забезпечить конкурентність при відборі до лав МВС, а також реальний відбір найкращих представників українського суспільства до їх складу. Крім того, треба мінімізувати бюрократичну складову системи, посиливши ефективність, паралельно оптимізувавши витрати на утримання системи правоохоронних органів.

Констатуємо, що міліції як такої, що здійснює саме правоохоронну функцію, в Україні немає, вона здавна займається виключно куруванням тіньових грошових потоків, тиском на неугодних владі підприємців та інше (Гральний бізнес як джерело прибутків) та вряди-годи влаштовує Врадієвку.

Тим не менше, слід пам’ятати, що звільняти відразу всіх міліціонерів – небезпечно соціально. З іншого боку, багато із них, особливо на сході і півдні, саме своєю присутністю та невиконанням обов’язків, зловживанням ними і спричиняють до найтяжчих проблем. Напевне, під час відомих подій в Одесі краще б там правоохоронців не було – адже вони не тільки не допомагали людям, що виступають за державу Україна, але й відверто допомагали проросійським силам, часто самі агресивно себе вели по відношенню до українських громадян. Виникає дивна ситуація: держава платить величезні кошти на утримання правоохоронців, котрі за це працюють проти неї, і у той же час повинна на скромних умовах залучати добровольців, використовувати армію, чи навіть платити за полонених ворогів, які, при належній дії міліції, давно повинні були бути затримані ще до їх високої самоорганізації і озброєння.

Звільнення міліціонерів-саботажників - крайня необхідність: а хіба не все одно, за чиї гроші вони ведуть антиукраїнську діяльність? Якщо ж їм почнуть платити сепаратистські сили - принаймні, це додасть останнім фінансових проблем і удорожить операції. Для України ж звільнення саботуючих міліціонерів - крайня необхідність для переведення таємних ворогів у явні, з якими боротьба набагато простіша, ніж із зрадниками у своїх лавах, тим більше, озброєними: поки вони на службі - відбувається зливання інформації і підрив антитерорестичних операцій зсередини, здача зброї, деморалізація і таке інше.

Тому те, що назріла реальна потреба звільняти практично весь кадровий низовий склад міліції сходу і великої частини півдня – це факт. Замістити їх можна правоохоронцями центральної та західної України, чи тимчасово, чи на постійній основі, допоки буде вихована нова зміна і проведені основні зміни. Не дивлячись на те, що міліція у будь-якому регіоні страждає на непрофесіоналізм, кастовість та кругову поруку, із міліціонерами центральної та західної України буде простіше у зв’язку із їх переважною патріотичністю, що доволі часто виявляється визначальною обставиною у екстремальних ситуаціях, що доводять ситуації із Національною гвардією, що відстрілювалася на Донбасі при атаках сепаратистів, не дивлячись на відсутність наказу (відповідно до статуту) та інше.

Враховуючи, що є маса кадрових співробітників на центральній та західній Україні – від рядових – до офіцерів, від патрульної служби – до управлінь із фінансових злочинів, резерви є величезні. Крім того, не будемо лукавити: моральний рівень і гуманність тих же міліціонерів на заході і центрі з одного боку – і на півдні та сході із іншого – суттєво відрізняються у кращу сторону, і це теж слід враховувати у такій ситуації – принаймні, кількість випадків катувань та інших негативних проявів суттєво знизиться у порівнянні з поточною ситуацією. Звичайно, правоохоронці, що могли б переводитися, мали б, крім української, досконало володіти російською мовою, щоб місцеве населення не відчувало міліціонерів як представників чужої влади.

Плюси такого переміщення, крім екстреної допомоги правоохоронній систему південно-східного регіону:

• звільнення відверто українофобських елементів півдня і сходу із лав міліції із їх негайним заміщенням;
• соціальна дифузія представників різних частин України для примирення, взаємопроникнення культур, подолання фобій, адже не марно в СРСР традиційною була практика служби в армії та правоохоронних структурах не по місцю народження – це допомагало вирівняти структуру населення, навіть на генетичному рівні;
• соціальна адаптація регіонів з високими патерналістичними очікуваннями альтернативними прикладами суспільного самопозиціювання;
• у згаданому СРСР була практика «тривожних валізок» - коли за викликом будь-якого міліціонера він мав прибути для довготривалого відрядження без будь-яких питань у найкоротші терміни: особи, які не матимуть бажання тимчасово прибути для виконання обов’язків на південь і схід України, самостійно звільнятимуться за власним бажанням, і, таким чином, буде здійснено відсів осіб, не готових до справжнього несення служби, та й автоматично скоротиться додатково кількість правоохоронців, що є в Україні надмірною;
• з переміщенням будуть на певний час зруйновані напрацьовані корупційні схеми, що дасть суспільству деяку часову передишку – до руйнації їх не обставинами, а створенням відповідної законодавчої бази, що мінімізує саме вікно можливостей для корупції;
• з переміщенням великої кількості осіб пов’язано певні проблеми, зокрема, розміщення, надання житла – тимчасового чи постійного, та інше; проте, це якраз не є проблемою, а вирішенням додаткових викликів, що стоять перед сучасним урядом, адже при сучасних технологіях – монолітного будівництва, використання здешевлених матеріалів, - будівництво може бути швидким, дешевим з одного боку – і дати робочі місця у будівництві і виробленні будівельних матеріалів (цегли, газобетону, крівлі) саме в тих регіонах, де з працевлаштуванням будуть проблеми у зв’язку із модернізацією економіки: це якраз те вкладення державних коштів, котре може вирішити відразу декілька проблем на сході та півдні.

Таким чином, звільнення переважної більшості правоохоронців сходу та частково півдня та розосередження тих, що залишилися, допоможе ненадовго вирівняти ситуацію, вивести її з гострого стану, природно зменшить кількість правоохоронців, наближаючи до бажаної кількості, але не позбавить основних причин, через які вся правоохоронна система перебуває у нефункціональному стані.

Щоб вирішити проблеми в середньостроковій перспективі, потрібно провести модернізацію самих принципів кадрової політики у системі МВС.

На моє глибоке переконання, приймати до лав правоохоронних органів слід осіб уже сформованих, зокрема, з вищою освітою – я глибоко переконана, що не можна надавати першу вищу освіту у відомчих закладах. По-перше, з огляду на те, що це надто дорого для держави. По-друге – наявність вищої освіти гарантує, що людина вже більш тверезіше підходить до вибору професії, а не залишить її після отримання освіти за державний кошт. По-третє, тому що перша вища освіта вже формує особистість як рівного іншим члена певного соціуму (наприклад, студентського) та народу в цілому, а не члена корпорації, як це відбувається при набутті у юному віці спеціальної освіти. По-четверте, правоохоронні органи можуть набирати у свої лави осіб відповідно до найрізноманітніших потреб самих органів, а не випускати осіб з вищою освітою, котра абсолютно не потрібна на даний момент правоохоронній системі. Скажімо, зараз відомчі вузи готують осіб для набуття вищої освіти не тільки за правоохоронною спеціальністю, але й правознавців, соціальних працівників, багато інших. А реально протидіяти викликам сучасності в результаті такої освіти немає кому: не ведеться підготовка осіб, що правильно мали б реагувати на загрози у різних умовах (на жилих територіях, поза ними, новітні методи розслідувань, роботи спеціальних призначенців та багато чого іншого).

Тому мало б бути таким чином: припустімо, при потребі у спеціалістах в сфері інформаційних технологій – оголошується конкурс, а вже потім на основі Підготовчого центру за короткий термін такі фахівці оволодівають власне правоохоронною специфікою загалом та у сфері інформаційних технологій зокрема. Кадрова політика завдяки такому підходу стає більш гнучкіша і, як це не дивно – адекватніша, ніж на даний час. Чи, допустимо, для посади слідчого потрібно набрати людей із вищою юридичною освітою – і тоді тільки поглибити і деталізувати їх знання у сфері оперативно-розшукової діяльності, психології злочинів та інших суміжних дисциплін. Адже будь-кому зрозуміло, що підготовлений фахівець у певному напрямі за основною спеціальністю у фаховому вузі (у даних випадках – ай-ті спеціаліст, юрист) буде значно краще підготовлений, ніж той самий спеціаліст із навчального закладу відомчої освіти, що здобував професію у паузах між муштрою і нарядами.

Упевнена, що слід зробити необхідною умовою для прийому до лав правоохоронних структур службу в армії – це, з одного боку, забезпечить більш активну позицію випускників шкіл щодо проходження служби на контрактній основі (покращить престиж служби у армії), з іншого – буде призводити до набору у правоохоронні структури осіб з правильними навиками – рукопашного бою, досвіду контакту зі зброєю та багато чого іншого.

Беззаперечно, умовами прийому до лав міліції повинна бути відповідність фізичної підготовки, фізичні нормативи на швидкість та обсяг вправ (віджимання, прес, біг на дистанції) відповідно до чітко встановлених параметрів відповідно до віку із щорічним підтвердженням.

Вкрай необхідним при прийнятті на роботу до правоохоронних органів тести на ай-кю (наголошую: мова не про рівень знань, ерудиції чи освіти – а про загальний рівень інтелекту).

При тому, що обов’язковим кроком на шляху посилення ефективності правоохоронної системи України повинна бути повна відмова від всієї існуючої системи відомчої освіти МВД, мають бути залишені два основні заклади спеціальної підготовки – Підготовчі центри, що діятимуть на інших принципах, ніж ті, що діють на даний момент. У таких центрах особи, що вже пройшли відбір до лав правоохоронних органів, отримуватимуть специфічні знання, пов’язані із розслідуваннями, роботою у особливих умовах з певними викликами, специфіка режиму секретності і таке інше. Причому, нахил підготовки повинен бути не стільки теоретичний, скільки прикладний – юридичні основи діяльності, зброя, тактика розслідувань, тощо. Велика увага повинна приділятися бойовим мистецтвам, тактикам ведення бою, координуючій роботі з великими масами людей (стадіони, мітинги, заворушення), найсучаснішим технічним засобам ведення спостереження і т.п., а не муштрі, від якої за прикладом розвинених держав світу слід відмовитись.

Перший підготовчий центр  – для правоохоронної діяльності із терміном навчання рік-півтора на базі вищої освіти.

Другий заклад – для Нацгвардії, де б база мала бути ґрунтовною, обов’язкова наявність полігонів, склади для зброї, приміщення для сучасних симуляторів та наявність арсеналу сучасного озброєння для виконання завдань в невійськовий час, інше. Із зрозумілих причин така навчальна установа мала б розташовуватись не у великих містах-мільйонниках, бажано у одній із закритій за радянських часів як військовій областей – для мінімізації витоків зайвої інформації. Хоча, у залежності від остаточного підпорядкування Національної гвардії, такий заклад міг би бути підвідомчий безпосередньо Раді національної безпеки та оборони.

До викладачів таких підготовчих центрів мають бути виписані інші вимоги, ніж це передбачено Законом України «Про вищу освіту». Зокрема, не вважаю, що тут принциповою є наявність наукових ступенів викладацького складу – адже Підготовчі центри мають бути спрямовані не на надання вищої освіти з теоретичним, науковим ухилом, а спеціальної, прикладної підготовки.

Не обов’язковим вважаю наявність громадянства України – навпаки, робота повинна бути побудована так, щоб до появи українських кадрів з високою підготовкою на найвищому урядовому рівні були запрошені спеціалісти розвинених держав світу високого професійного класу – від поліцейських до представників спецслужб.

Скажу, можливо, річ, що не всім сподобається. Ці заклади бажано розмістити у західній Україні з кількох причин:

• курсанти із будь-якої частини України будуть мати змогу ознайомитися як із найбільш культурно українським регіоном, так і з цивілізаційно найвиразнішою прозахідною частиною народу України, після чого не будуть мати перестороги до українства у культурному відношенні та до західних цінностей у ціннісній системі координат – навпаки, зможуть перейняти поважне відношення до своєї держави Україна;
• найкраще оволодіння державною мовою можливе у відповідному мовному середовищі, це допоможе більш ефективному опануванню мовою з боку представників півдня і сходу України;
• біля західних кордонів України технічно ефективніше може бути організована співпраця із закордонними партнерами у даних напрямках підготовки, простіше і в сенсі логістики – для відряджень курсантів з метою обміну досвідом, ознайомлення з новинками, котрих немає в Україні, але з часом з’являться, що, крім іншого, адаптуватиме до європейського соціального, правового та цивілізаційного простору;
• у зв’язку із територіальною близькістю до ЄС, спрощується запрошення для викладання спеціалістів у галузі безпеки та їх переміщення із-за кордону;
• це банально дешевше, ніж, скажімо, у Києві – навіть із розрахунку необхідності будівництва певних об’єктів, окрім того, багато приміщень західної України, баз навчальних закладів фактично готові до такої діяльності;
• постійні контакти із західноєвропейськими колегами, навіть звичайні людські, а також відвідання ЄС по підготовчих програмах за обміном сформують принципово іншу правову культуру курсантів, котрі поступово будуть приходити на місце звільнених колег і відбудеться м’яка форма люстрації, природня – адже перерветься сама спадковість жорстокості, правового нігілізму, антигуманізму та опричнини як такої;
• оскільки на найближчий час стратегічний противник України фактично самовизначився, а співпраця із НАТО очевидно буде тільки посилюватися – то підготовка до роботи у силових структурах України повинна здійснюватися якомога далі від кордону з міркувань безпеки курсантів.

Із ліквідацією численних ВНЗ відомчої освіти МВС вивільниться маса коштів, котрі витрачаються зараз на утримання цих надзвичайно дорогих установ, де ККД їх діяльності – майже від’ємний. Зате контроль і робота у залишених може бути максимально ефективна, без зайвої бюрократизації, відповідно до поставлених завдань.

На зекономлені кошти може бути закуплене найновіше обладнання для підготовки – від сучасних симуляторів – до справжньої техніки для навчальних потреб. Також велика кількість кадрів, котрі на даний момент в МВС «контролюють» навчальний процес відомчої освіти, часто на певних умовах, вивільниться для більш ефективного їх використання у південно-східній Україні.

Наступною серйозною проблемою є неефективність системи МВС у зв’язку із надмірною кількістю працівників. Фактично, потрібна мінімізація кількісного складу хоча б вдвічі (до 400 правоохоронців на 100 тис. населення) для посилення конкурентності при відборі до правоохоронних підрозділів, обов’язковим є перегляд співвідношення керівного та підлеглого складу із приведенням співвідношення до європейських норм, іншими словами – начальників у нас надмірно.

Окрім того, слід ліквідувати величезну кількість управлінь МВС і їх структурних підрозділів по всій вертикалі, котрі можуть бути без шкоди скасовані.

Наприклад, у сучасній структурі МВС передбачено окремо Департамент забезпечення діяльності Міністра, стратегічного аналізу та прогнозування, хоча ці всі функції можуть фактично дублюються іншими департаментами МВС у структурі кримінальної міліції та міліції громадської безпеки, окрім того, структурою передбачені Радники Міністра МВС, функції котрих, власне, в тому числі охоплюють і стратегічний аналіз і планування – відбувається фактичний дубляж завдань. Більше того, на практиці, як засвідчили останні події, ці завдання взагалі не здійснюються – інакше ми б мали принципову іншу ситуацію у державі.

Чи зрозумілою є логіка одночасного існування Департаменту оперативної служби та Департаменту оперативно-технічних заходів?

Чи доцільне існування одночасно Департаменту фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку, Департаменту матеріального забезпечення, Департаменту внутрішнього аудиту, чи достатньо максимального переведення обліку у електронну форму і об’єднання трьох департаментів у один – Департаменту фінансово-матеріального забезпечення, бухгалтерського обліку та аудиту.

Департамент режимно-секретного та документального забезпечення може бути об’єднаний із Департаментом інформаційно-аналітичного забезпечення та значно скороченим. Документообіг, особливо проміжна звітність по всіх напрямках (квартальні, місячні звіти) може бути  переведена виключно в електронну форму, а у паперовому вигляді дублюватиметься тільки річна звітність по різних напрямках. Архівні матеріали теж можуть бути сформовані в електронному вигляді значно легше, якщо поступатимуть у розробленій спрощеній формі. У безкінечних «контролях» (так називаються листи про виконання тих чи інших завдань, проведення заходів) немає змісту, по факту часто це є фіктивні документи (папери на підтвердження без самої події, відписки) і це теж повинно бути змінено.

Розгляд звернень громадян, запитів і звернень народних депутатів України, запитів на інформацію та адвокатських запитів з питань, пов’язаних з діяльністю МВС, підприємств, установ та організацій все одно переадресовується на департаменти, котрих стосується звернення чи запит, фактично діяльність даного Департаменту зводиться до внутрішньої міністерської поштової служби. Дотична проблема: щоб наповнити право на звернення громадян України як частини права на участь в управлінні державою реальним змістом, переадресація таких звернень у низові структурні підрозділи, діяльність яких часто і оскаржується у відповідних зверненнях, має бути заборонена нормативно.

Навряд чи доцільним є існування цілого Управління зв’язків із громадськістю – фактично, це такий собі рекламно-пропагандистський підрозділ МВС. Враховуючи сучасну економічну ситуацію у державі з одного боку, а рівень довіри громадян до міліції та ефективність правоохоронних органів із іншого, при повній реалізації принципу свободи слова це явно утворення із нульовим коефіцієнтом корисної дії, проте надзвичайно витратний і фактично – п’яте колесо у структурі МВС, пережиток радянського періоду.

Те ж стосується і Відділу координації взаємодії з громадськими організаціями та формування регіональної політики, особливо на фоні розширення прав органів місцевого самоврядування (котрі і повинні визначати регіональну політику, в тому числі і у сфері громадської безпеки).

У зв’язку із тим, що я не вважаю нормальним існування окремого відомчого медичного забезпечення (при необхідності страхової медицини та максимального страхового полісу для працівників силових структур), наявність Управління медичного забезпечення та реабілітації МВС (як і самої структури відомчого медичного забезпечення) просто позбавлене сенсу.

Наступне утворення, що викликає багато питань – це Управління міжнародних зв’язків МВС України. Чи багато міжнародних зв’язків здійснює МВС України самостійно, поза загальною урядовою політикою чи, навпаки, без ініціативи низових підрозділів – питання, знову ж таки, риторичне, адже приймають іноземні делегації ті департаменти, управління чи підрозділи, що зацікавлені саме у цій делегації. В іншому випадку, виходить, що діяльність даного департаменту – річ у собі, проте надзвичайно витратна (виділяється маса коштів на презентаційні видатки, що часто просто не цікаво іноземним делегаціям і списується на них, може використовуватись співробітниками МВС для своїх потреб).

Багато із зазначених департаментів і управлінь можуть бути просто замінені однією-двома посадовими особами, що при належній роботі, а не імітації роботи, можуть абсолютно чітко справлятися з даними функціями. Керівництву достатньо спитати у цих підрозділів: а що зроблено за, допустимо, останній місяць ними – і отримати не звіти (бо це робота по систематизації діяльності низових підрозділів, для якої є Департамент режимно-секретного та документального забезпечення), а хоч щось конкретне.

Наступний підрозділ із сумнівною доцільністю – Державний науково-дослідний інститут МВС. Віддача науково-дослідних інститутів в Україні саме на сучасний момент – мінімальна, окрім, можливо, технічних та природничих (тому, можливо, деякі із них повинні залишитися як державні наукові конструкторські бюро чи лабораторії – але то вже інша проблематика), а от витрати – величезні. У зв’язку із цим слід говорити про необхідність принципових реформ за західних зразком – коли науково-дослідні установи невіддільні від навчальних закладів, що забезпечує як виявлення здібних осіб серед студентів з одного боку, так і забезпечення притоку свіжої крові у науку з іншого, зараз же ці механізми відсутні. До стану науки в Україні ми повернемося згодом, зараз же констатуємо, що науковий підрозділ МВС має бути частиною відповідного підготовчого центру МВС і здійснювати напрацювання саме у сферах правоохоронної діяльності та безпеки городян, а не бути відірваною від практики науковою установою.

Хтось може вважати ці міркування такими, що суттєво не впливають на загальну ситуацію у структурі МВС, загальну чисельність правоохоронних органів. Тому зауважу: на всіх рівнях – від самого МВС, обласних управлінь, районних – і до навчальних закладів МВС ви побачите повний дубляж цього роздутого апарату МВС із величезною кількістю осіб, що фактично не становлять ніякої цінності з точки зору ефективності системи. Таких людей набереться десятки, а то й сотні тисяч.

Більше того, часто такі штати тільки на шкоду у зв’язку із їх непрофесіоналізмом і необхідністю систематичної оплати у повному обсязі, із усіма гарантіями працівників МВС. У той же час, щоб не платити зарплатню, наприклад, величезній армії штатних психологів, достатньо укласти договір і оплачувати послуги вузько спеціалізованій установі (психологічного чи психіатричного напряму), за професійний аналіз. Враховуючи, що професійні огляди робляться систематично, такими ж систематичними – допустимо, раз у квартал, можуть стати бесіди з позаштатним психологом, психіатром. Причому, це буде мати більшу об’єктивність, адже психолог буде не із цієї ж силової корпорації, а умовно незалежним. Аналогічно може бути вирішено багато поточних проблем організації діяльності правоохоронних органів.

 Наступним ефективним рішенням має бути підняття зарплат правоохоронцям удвічі, що не потребуватиме додаткових фінансових витрат понад існуючі. При скороченні правоохоронців удвічі, особливо керівного складу міністерства та обласних управлінь (у якого, закономірно, зарплати значно вищі), з’являться резерви для підняття хоча б удвічі для початку зарплати для правоохоронців.

Окрім цього, має бути передбачена значна система гарантій: максимального медичного страхування, що дасть змогу МВС укладати договори на обслуговування із найкращими клініками України, страхування здоров’я і життя, державні виплати на випадок втрати працездатності чи смерті. Це не тільки зробить умови роботи правоохоронців прийнятнішими, але й дасть поштовх до розвитку страхової медицини зокрема, страхової системи гарантій в цілому та зменшить державні витрати у випадку нанесення шкоди здоров’ю та життю правоохоронцям.

Ще одним вкрай необхідним рішенням, як на мене, є реформування системи підрозділів спеціального призначення – зменшення кількості самих різновидів із одночасною уніфікацією частини функцій (багато проблем на сучасний момент пов’язано із тим, що ті чи інші підрозділи за нормативною базою не можуть використовуватися у специфічних ситуаціях). Тому шлях реформування загонів спецпризначення повинен проходити через розширення їх функцій та максимальної уніфікації статусу, що зробить систему гнучкішою та мобільнішою, адекватнішою викликам.

Правильним було би, особливо у відповідь на виклики сучасності, коли старі кадри втрачені, а нові ще не виховані, створити підрозділ Національної гвардії по типу армійського французького іноземного легіону для бажаючих служити на честь України. Можливо, як виняток, слід було б надати громадянство України таким особам навіть як друге. Є безліч представників української діаспори США, Канади, представників кримських татар за кордоном, інших осіб,котрі мають армійський, бойовий чи поліцейський досвід та хочуть і могли б допомогти Україні - як передаючи свій досвід, так і безпосередньою участю у антитерористичних операціях. Це був би винятково своєчасний крок по налагодженню правоохоронної діяльності на безпеки громадян України.

Ще одним важливим моментом реформування системи МВС є запровадження муніципальної міліції, котра б перебрала на себе функції міліції громадської безпеки. Це посилить позиції територіальної громади. Поряд з цим, зазначу, що категорично невірною є ідея підпорядкування муніципальної міліції очільникам відповідних населених пунктів, оскільки це призводить до концентрації повноважень у одних руках, тільки вже на місцевому рівні. Краще, якщо посада керівника муніципальної міліції у населеному пункті буде теж виборною. Таким чином, виборність кількох незалежних посад у населеному пункті спричинить до утворення певної системи стримувань і противаг на муніципальному рівні, взаємного контролю. Поряд із цим, слід закріпити за керівником населеного пункту повноваження щодо використання муніципальної міліції для інтересів територіальної громади. 
Ідею виборності очільника муніципальної міліції не слід спрощувати: безумовно, мають бути встановлені високі виборчі цензи для таких осіб: певний вік, вища освіта, перебування у лавах правоохоронних органів (тобто, наявність всіх необхідних рівнів підготовки та проходження тестів, необхідних для служби). Тобто, це не профанація із обранням непрофесійної людини – а обирання населенням кращого із правоохоронців населеного пункту. А вже він несе відповідальність за інших найнятих працівників – робити виборними всі штатні одиниці у муніципальній міліції – дорого, виснажуюче для суспільства і недоцільно.

У зв’язку із створенням муніципальної міліції відпаде необхідність у регулюванні даного напряму правоохоронної діяльності на загальнодержавному рівні, всі керівні структури МВС, що стосуються громадської безпеки, можуть бути зведені у один – координаційний та рекомендаційний. В той же час, кримінальна міліція, спецпідрозділи і Національна гвардія мають залишатися у загальнодержавному підпорядкуванні.

Безперечно, у процесі реформування правоохоронної системи України нас чекає безліч нових викликів, відповідно до чого підходи до вирішення тих чи інших проблем мають коригуватися.

Звідки беруться «мєнти».

Навіть останні події на сході і півдні України – численні жертви на фоні байдужості та непрофесійності т.зв. «правоохоронців», поєднаних із повною відсутністю патріотизму, призводить до необхідності використання армії, котра, хоч і у набагато гіршому організаційно-матеріальному становищі, та все ж часто компенсує це патріотизмом та завзяттям – свідчать, що правоохоронні органи загалом і міліція зокрема в Україні фактично не відповідають покладеним на них функціям.

Більше того, не розділяю оптимізму навіть тих, хто вважає, що міліцію треба будувати «з нуля» - ні, насправді, ми не у нульовій відмітці, а глибоко у від’ємній, оскільки наявна величезна армія людей, що озброєні та звикли бути вищими за закон, ховатися за професійною круговою порукою, діяти поза правовим полем, працювати не на результат, а на звітність. Що відбувається, якщо таких людей звільняють одномоментно – чітко видно на прикладі поведінки «Беркуту» після повернення з Майдану.

Не будемо недооцінювати і психологічний фактор. Щоб зрозуміти, чому їх так дратували протестувальники Майдану, ультра та інші – багато не потрібно.

Так склалося на пострадянській території, що вступали на службу до міліції переважно люди, що не могли особливо похвалитися якимись успіхами у тій чи іншій сфері. Діяло правило, що, коли за здібностями не вийшло улаштуватися вчитися чи працювати – то можна податися до міліції. Потрапити не важко, особливих цензів – інтелектуальних, фізичних та інших – не виставляється, служити легко – таких норм відповідності службі, котрі неможливо обійти, просто немає – огрядність багатьох працівників міліції як яскравий приклад їх фізичної підготовки про це свідчить.

І от якийсь Іванов, котрий все дитинство та юнацтво відчував певні комплекси – отримує фактично безмежну владу, що забезпечується тим, що контролювати його нікому. Адже саме він наче і повинен бути «стражем законності», тому від Іванова все починає залежати.

Причому, він застрахований від непередбачуваного одвічним принципом любої корпорації – «рука руку миє». І тут на фоні вседозволеності (відсутності відповідальності за побиття і катування, за вибивання зізнань та інше) з’являється відчуття приналежності до оприччини – Іванов раптом починає себе відчувати обраним «правителями», поставленим НАД іншими, з ним поділилися шматком влади, вбудували в систему, частиною якої він став.

От і виходить, що Іванов, який раніше у соціальній ієрархії був ніким – опиняється у владній структурі вище за тих, хто раніше навіть не звертав на нього увагу, нарешті, у нього з’являється можливість досягнення моральної та матеріальної сатисфакції.

Підсвідомо він розуміє, що не заслуговує на таких обсяг владних повноважень. Усвідомлює, що це розуміє не тільки він, але оточуючі. І от щоб не дати їм про це говорити – він працюватиме на випередження, ногами добиваючи тих, кого покликаний захищати, при найменшому прояві нелояльності до ЙОГО системи. І, звичайно, він буде дуже злий, коли ці люди раптом спробують нагадати про це прикре непорозуміння – що він – для того, щоб служити народу, а не застосовувати владу заради влади проти цього народу.

І, звичайно, Іванов від душі буде захищати систему і звіряче убивати тих, хто проти системи бореться – чи то майданівців, чи то ультрас, чи то демократів-політиків, адже всі вони зазіхають не тільки на систему – а й на його ексклюзивний статус опричника, де він нарешті відчув себе не просто людиною – а зверхлюдиною, котра може мати вплив на тих, хто об’єктивно, у біосоціальному вимірі, ієрархічно мали б бути вищі. І саме тому прихильність нашого Іванова на стороні антимайдану, сепаратистів та інших. Вони не проти України чи за Росію, їм взагалі, як правило, є чужою будь-яка ідеологія, окрім споживацької,  – вони проти ламання системи, де опричник царя – сам царьок і божок. Вони інстинктивно служать своїй корпорації влади, котра як явище може існувати тільки у недемократичних умовах.

Саме тому особисто у мене гірку іронію викликали ці всі печиво та чай для «Беркутів» під час Майдану: передираючи бездумно рекомендації технологів безкровних революцій (що саме по собі не є поганим: якщо суспільство дозріло до революції – добре, якщо вона безкровна, якщо ні – то ніяка технологія не допоможе створити революцію), не розуміючи специфіки психології оприччини, народ з дарами ішов до них, щоб проявити добру волю.

Опричники ж це сприймають інакше: як це, чернь собі дозволяє думати, що опричник настільки низький соціально, що йому щось не вистачає? Опричник вважає, що хазяїн – людина не бідна, опричників добре утримують (визнання протилежного викликає когнітивний дисонанс – опричнику потрібна віра у силу і злагодженість владної структури, у котру він вмонтований). Нещодавно у одному із коментарів на інетних ресурсах наштовхнулася на таке порівняння: холопи при кріпацтві змагалися, чий пан поважніший, навіть могли один одного зневажати через цю обставину, але тим часом самі залишалися холопами. Приносити опричникам їжу – ображати їх, вказуючи, що їх пан недостатньо заможний, а система, котра їм подарувала п’янке відчуття вседозволеності і домінації по відношенню до інших людей – недостатньо потужна.

Ці психологічні особливості остаточно знаходять своє окреслення у системі відомчої освіти, котра приводить таких людей під один дах і дозволяє перестати соромитися негативних сторін своїх душок та формує систему, що відповідає їх світовідчуттю.

Яким чином це відбувається.

Перша проблема даної освіти полягає у тому, що її отримують або ті, хто свідомо обрав службу у правоохоронних органах – переважно заочно, отже ні про яку системну підготовку мова іти не може (як до професії правоохоронця можна готуватися заочно – бачимо по ефективності роботи правоохоронних органів на сході та півдні), або молодь відразу після школи, коли ще не відбулося остаточного формування стійких людських якостей та моральних установок. У радянські часи обов’язковою була служба у армії перед вступом до відомчого закладу – і це було далеко не найгірше правило.

У випадку вступу до відомчого навчального закладу відразу після школи, юна людина відразу потрапляє у своєрідний корупційний світ.

По-перше, поступлення у міліцейські виші – найбільш корумповане явище у освітній сфері в Україні, з яким не ідуть ні у яке порівняння навіть юридична і медична сфера. Тут не рятують сертифікати – зараз сама система відомчої освіти заточена так, що поступають тільки ті, кому треба, часто з набагато гіршими показниками, а т.зв. внутрішня служба безпеки, як це завжди і буває, закриває на це все очі: поки існує корупція – існують і вони, тому вона їм вигідна, а от чому б не отримати за потурання їй пару десятків гарантованих  місць із сотень державних місць? 
Величезні суми хабарів при вступі, котрі значно перевищують суми за вступ навіть на елітні факультети цивільних спеціальностей інших навчальних закладів батькам, часто недостатньо освіченим і критично мислячим, пояснюють просто. Мовляв, міліцейський вуз – це повне утримання (харчування, житло, форма за державний кошт), забезпечення (стипендія), це гарантований військовий квиток за часи неконтрактної армії (тобто, питання служби в армії вирішується), це стовідсоткове, на відміну від цивільних вузів, працевлаштування, і це начебто тотальний нагляд за дитиною, котра потрапляє у нове для неї середовище (окремі штатні одиниці на кожну групу, на кожен потік і т.ін.) – для батьків, особливо із сільської місцевості, це теж має значення.

І люди, для котрих доля дитини – важливіше за усе, витягують всі можливі накопичення, позичають, мобілізують заробітчанські гроші, підряджаються «відпрацьовувати недостатнє» на будівництві у посадових осіб цих закладів.

Але саме після вступу починається найцікавіше.

Виявляється, що так, гуртожитки надаються – але у них не дотримуються жодні норми щодо метражу на одну людину, гігієнічні та інші стандарти. У зв’язку із цим з часом курсанти починають винаймати окреме житло за додаткові кошти. До речі, сплачуючи за це хабарі теж – уже за можливість розквартирування поза установою.

Годують за державний кошт – але кожен день керівники закладів відомчої освіти отримують з кухні "зекономлене" – кілограми масла, м’яса та іншого – відповідно, порції курсантів такі смішні за обсягом та якістю, що, звичайно, без додаткового харчування з дому просто неможливо.

За державний кошт у відомчих навчальних закладах забезпечують обмундируванням, але, безумовно, воно неналежної якості та кількості, тому особисті речі, взуття та цивільний одяг так само залишається питанням батьків.

Так званий контроль, на котрий сподіваються батьки, теж досить швидко їх розчаровує. Сама тональність спілкування з курсантами – принизлива, вихователі інакше, як на підвищених тонах, із курсантами не спілкуються, допускаючи мат, навіть щодо дівчат. Описати спосіб взаємодії у таких умовно закритих навчальних закладах відомчої освіти інакше, ніж «ти начальник – я дурень, я начальник – ти дурень» - неможливо, отож майбутні правоохоронці вбирають цей стиль поведінки з зовсім юного віку, потім переносячи його на спілкування із населенням. Саме таким чином відбувається спадкоємність поведінки поколінь правоохоронців у взаємовідносинах із населенням ще з часів червоного терору.
Окрім того, незважаючи на імітацію такого нагляду, його декларативна, нерезультативна практика призводить до того, що періодично виникають випадки продажу на території закладу наркотиків та інших заборонених речовин "своїми для своїх". Проблему ретельно приховують, розуміючи, які наслідки може мати розголос циркуляції таких речовин серед курсантів в умовно закритому навчальному закладі відомчої освіти. Часто курсанти, що здійснювали такий продаж, залишаються у лавах навчальних закладів відомчої освіти. Хто їх зрозуміє краще, як не куруючі наркотрафіки очільники МВС?

Ніхто заздалегідь майбутніх курсантів та їх батьків не попереджає, що влаштування на роботу в обраній місцевості та на «вигідну» посаду – це теж дуже великі кошти, адже, крім самого забезпечення роботою після випуску потім постає питання, наскільки ця робота влаштує самого випускника. І це стосується не тільки рядового складу. Всі призначення у правоохоронних органах, будь-які підвищення та відзнаки відбуваються за величезні кошти, котрі потім, закономірно, призначеним слід отримати назад – тільки вже в ході т.зв. «правоохоронної діяльності». 
Скажімо, ні для кого не секрет, що останні призначення в МВС очільників обласних управлінь відбувались за 100 тис. доларів і більше. Можна навіть припустити, що нові очільники «не в курсі» - в МВС відпрацьований механізм кадрових призначень, так що відповідальні можуть отримувати хабарі, як і отримували раніше, посилаючись на нове керівництво, але суті питання це не змінює – так працює система.

Щодо якості освіти – говорити не приходиться.

Курсанти багато часу присвячують муштрі, від котрої давно відмовилися за кордоном, ремонтують приміщення, чистять картоплю у їдальні за нарядами, прибирають територію. Часто вони задіяні для допомоги при різних соціально значущих акціях, займаються самодіяльністю, наявність якої вважається справою честі для відомчих вузів. Проблема тільки у тому, що участь у ній – обов’язкова і проводиться на шкоду підготовці. На навчання як таке у них часто просто не залишається часу.

Крім того, якість викладацького складу, що обмежена вимогами атестації (викладачі мають бути працівниками правоохоронних органів), дуже невисока, і на фоні об’єктивно поганої підготовки курсантів призводить до нівеляції навчального процесу: якщо у цивільних вузах корупція – це, образно кажучи, право вибору студента (адже ті, що вчаться, успішно здають самостійно, а от ті, що не навчаються належно – і є часто «найвидатнішими борцями із корупцією» в освіті), то у відомчій освіті це стає взаємною необхідністю, часто ініціатива настільки сильно проявляється саме від курсантів, що занадто принциповий викладач просто "видавлюється" із навчальної установи симбіотичною корупційною системою навчального закладу відомчої освіти.

Зате кількість звітності, яка є у навчальних відомчих закладах – просто неймовірна, адже звітність (зрозуміло, паперова), дублюється і на МОН України, і на МВС, у якому бюрократичний апарат роздутий додатково ще на управління, що контролюють навчальний та виховний процеси у відповідних ВНЗ відомчої освіти. Здавалось би – все може бути переведено у електронну форму, кількість проміжних звітів скорочена, кількість звітів по напрямках – скорочена. Але що ж тоді будуть робити численні управління в МВС і підрозділи самих навчальних відомчих закладах – цілі виховні відділи, групи психологів, відділи документообігу (реєстрації вхідної та вихідної документації), юридичні (доцільність яких у правоохоронних структурах – вже само по собі цинізм) та багато інших, що імітують «роботу» за державний кошт.
До речі, подвійне підпорядкування навчальних закладів відомчої освіти призводить до того, що хабарі за акредитацію і ліцензування (а про це детальніше ми поговоримо при аналізі ситуації освіти в Україні загалом) передаються в відповідні міністерства у подвійному обсязі.

Багато курсантів і навіть батьків уже на другому році навчання твердо і вголос кажуть: ніколи б не поступали у відомчий вуз, якби знали, що основним заняттям буде муштра і наряди до їдальні. Проте, гроші витрачені – потрібно отримувати папір про вищу освіту та розподіл на роботу.

От і виходить, що Іванов, окрім природніх схильностей до соціальної неадекватності під захистом погонів, отримує безліч поштовхів щодо закріплення не найкращих своїх якостей. Він віддав грошей більше для вступу, ніж це могло коштувати у інших вузах, він постійно переплачував за час навчання, щоб жити нормальним життям – ходити у звільнення, їхати у відпустки, жити поза казармою і таке інше. Він платив за результати іспитів та заліків, бо вчитись за муштрою та нарядами не мав часу. Нашого Іванова постійно принижували: чотири - п’ять років «армії» у найгіршому розумінні. Чи при подальшому працевлаштуванні він забудете це все, буде себе поводити щодо інших людей з повагою, а не так, як ставились до нього? Він дававли купу хабарів – і раптом перестанете їх брати, щоб компенсувати втрати? Питання риторичні.

Багато курсантів після навчання у навчальних закладах відомчої освіти не продовжує свою кар’єру у правоохоронних органах – і якраз це є справжні особистості часто, котрі просто не змогли вписатися у цю систему. Крім того, цьому сприяють ліцензії, видані навчальним відомчим закладам: все частіше там готують не власне правоохоронців, а юристів широкого профілю, інші спеціальності, які мали б освоюватись у цивільних закладах.

І от після багатьох років навчання за державний кошт ми отримуємо осіб, які або не збираються працювати у правоохоронній системі, або не відповідають за своїми моральними якостями самому призначенню правоохоронця – і такими їх великою мірою робить навчання у системі відомчої освіти. Професіоналізм же наших правоохоронців яскраво проявляється у розкритті справ про розстріли на Майдані, поведінці на південному сході та інших справах – такий результат відомчої освіти.

Таким чином, на виході ми маємо людину, яка у найбільш юному віці пережила багаторічне приниження, витратила купу грошей і бажає одного – повернути гроші назад – тому вона бере хабарі, і отримати сатисфакцію за всі приниження, фактичний рабський стан – і ми маємо катів у погонах, зловживання та інше. Звичайно, найбільш яскраві прояви такої ментальності – результат як наявності певних психологічних схильностей у особи, з котрих ми почали аналіз, і обробки цього індивіда у процесі переламування системою відомчої освіти.

Третій момент, про який треба пам’ятати – це неоднорідність населення у ідеологічному розумінні: багато людей вороже ставляться не тільки до іншої частини громадян, але й до самої держави, яка їм виплачує заробітну плату. Не маючи ніяких на це підстав, вони звинувачують саме Україну у своєму особистому неблагополуччі та у соціальній нерівності, інших реальних проблемах сучасності, ідеалізуючи при цьому Росію, яка насправді часто і є винуватцем такої ситуації в Україні, та й внутрішня економічна ситуація якої набагато гірша, особливо у глибинці.

Підґрунтям такого ставлення є совковість, високі патерналістичні очікування та поверхневість, некритичність мислення. І тут особливого подиву не повинно бути: ми почали аналіз із згадки, що, на жаль, історично так склалось, що служба у правоохоронних органах на пострадянському просторі не вважалась елітарною діяльністю, тому здібні люди потрапляли до неї випадково.

От тому Іванов вважає, що своєю абсолютною лояльністю до системи він заслуговує на доступ до отримання постійної «пайки», а якщо її немає чи вона недостатня – він звинувачує у цьому не нову економічну систему, до якої він просто не зміг психологічно адаптуватись, чи перехідний період із усіма негативними явищами періоду первинного накопичення капіталу, а державу, яка, на відміну від соціалістичного минулого, чогось там «не дає». Причому, негативи минулого у вигляді відсутності можливості витратити кошти на хороші товари народного споживання, поїздки за кордон, а разом з тим - становище багатьох верств громадян, яке і було ціною низьких цін за якісні продукти – безправних селян у колгоспах навіть без паспортів до певного часу, репресованих та інше – його особливо і не хвилюють. Така вона – правда адептів совкоделічних марень.

Наступною причиною наявності неадекватного особового складу правоохоронних органів є те, що в Україні насправді набагато більше правоохоронців, ніж потрібно. В Україні на 100 тис. населення припадає 800 міліціонерів, що значно більше, ніж у демократичних країнах світу (ООН рекомендувала всім країнам на 100 тис. населення задіяти 222 правоохоронця), більше тільки у авторитарних Росії – 1000 на 100 тис. населення, а в Білорусі – 1400 міліціонерів на 100 тис. населення. Так, не треба само обманюватися: у критичній ситуації ми не бачимо їх роботи не через малу кількість – а якраз через непрофесіоналізм, через відсутність справжнього добору. Саме це є яскравим прикладом приказки про сімох няньок, у яких немовля без догляду.

Ну і, безперечно, важливою проблемою є відсутність адекватних ризикам зарплат та соціальних гарантій – медичного страхування, державних гарантій отримання великих сум за шкоду здоров’ю та життю, інше. Багато людей із т.зв. «реформаторів» називають це, власне, причиною всіх вищезазначених проблем правоохоронних органів. Проте, особисто я з ними категорично не погоджуюсь. Так, це надзвичайно важливі питання, це першочергова необхідність, умова належного виконання правоохоронцями своїх обов’язків. Але навіть найкраще забезпечення не гарантуватиме, що питання високого особистісного рівня розвитку, мотивації, розуміння мети своєї діяльності, поваги до людської гідності громадян, гуманізму, патріотизму та належної професійності буде вирішено – просто згадайте поведінку «Беркуту» у період протистоянь на Майдані. Його височенні заробітки у порівнянні з іншими правоохоронними органами, поєднані із ненавистю до народу, до держави Україна, українськості як такої, духу свободи та людської гідності, а також його більш ніж ретельне виконання злочинних наказів – катування із явним задоволенням, співпраця навіть з гопотою – лише б проти свободи і гідності громадян України. І в той же час – екстаз від поліцейської держави у особі Росії та підтримка її адептів-сепаратистів.

Отже, ми бачимо системні проблеми у самій структурі МВС, його кадровій політиці та відомчій освіті. Вирішення їх неможливе тільки зміною очільників чи посиленням фінансування, створенням контрольних органів, як це часто проголошують «нові реформатори». До речі, це чудовий маркер новітніх корупціонерів: реформи передбачають оптимізацію грошових потоків, і часто за рахунок нових механізмів – економію коштів, а не збільшення витрат (виняток – модернізація економіки – підприємств, енергетичного комплексу). Як тільки ми чуємо про нові контрольні органи, про посилення фінансування, а не про зміну законодавства для усунення самого вікна можливостей для корупції – отже, це або черговий популізм – або людина мітить на місце біля «владного корита».

А от як ці проблеми вирішувати нагально – спробуємо викласти незабаром.