Звідки беруться «мєнти».

Навіть останні події на сході і півдні України – численні жертви на фоні байдужості та непрофесійності т.зв. «правоохоронців», поєднаних із повною відсутністю патріотизму, призводить до необхідності використання армії, котра, хоч і у набагато гіршому організаційно-матеріальному становищі, та все ж часто компенсує це патріотизмом та завзяттям – свідчать, що правоохоронні органи загалом і міліція зокрема в Україні фактично не відповідають покладеним на них функціям.

Більше того, не розділяю оптимізму навіть тих, хто вважає, що міліцію треба будувати «з нуля» - ні, насправді, ми не у нульовій відмітці, а глибоко у від’ємній, оскільки наявна величезна армія людей, що озброєні та звикли бути вищими за закон, ховатися за професійною круговою порукою, діяти поза правовим полем, працювати не на результат, а на звітність. Що відбувається, якщо таких людей звільняють одномоментно – чітко видно на прикладі поведінки «Беркуту» після повернення з Майдану.

Не будемо недооцінювати і психологічний фактор. Щоб зрозуміти, чому їх так дратували протестувальники Майдану, ультра та інші – багато не потрібно.

Так склалося на пострадянській території, що вступали на службу до міліції переважно люди, що не могли особливо похвалитися якимись успіхами у тій чи іншій сфері. Діяло правило, що, коли за здібностями не вийшло улаштуватися вчитися чи працювати – то можна податися до міліції. Потрапити не важко, особливих цензів – інтелектуальних, фізичних та інших – не виставляється, служити легко – таких норм відповідності службі, котрі неможливо обійти, просто немає – огрядність багатьох працівників міліції як яскравий приклад їх фізичної підготовки про це свідчить.

І от якийсь Іванов, котрий все дитинство та юнацтво відчував певні комплекси – отримує фактично безмежну владу, що забезпечується тим, що контролювати його нікому. Адже саме він наче і повинен бути «стражем законності», тому від Іванова все починає залежати.

Причому, він застрахований від непередбачуваного одвічним принципом любої корпорації – «рука руку миє». І тут на фоні вседозволеності (відсутності відповідальності за побиття і катування, за вибивання зізнань та інше) з’являється відчуття приналежності до оприччини – Іванов раптом починає себе відчувати обраним «правителями», поставленим НАД іншими, з ним поділилися шматком влади, вбудували в систему, частиною якої він став.

От і виходить, що Іванов, який раніше у соціальній ієрархії був ніким – опиняється у владній структурі вище за тих, хто раніше навіть не звертав на нього увагу, нарешті, у нього з’являється можливість досягнення моральної та матеріальної сатисфакції.

Підсвідомо він розуміє, що не заслуговує на таких обсяг владних повноважень. Усвідомлює, що це розуміє не тільки він, але оточуючі. І от щоб не дати їм про це говорити – він працюватиме на випередження, ногами добиваючи тих, кого покликаний захищати, при найменшому прояві нелояльності до ЙОГО системи. І, звичайно, він буде дуже злий, коли ці люди раптом спробують нагадати про це прикре непорозуміння – що він – для того, щоб служити народу, а не застосовувати владу заради влади проти цього народу.

І, звичайно, Іванов від душі буде захищати систему і звіряче убивати тих, хто проти системи бореться – чи то майданівців, чи то ультрас, чи то демократів-політиків, адже всі вони зазіхають не тільки на систему – а й на його ексклюзивний статус опричника, де він нарешті відчув себе не просто людиною – а зверхлюдиною, котра може мати вплив на тих, хто об’єктивно, у біосоціальному вимірі, ієрархічно мали б бути вищі. І саме тому прихильність нашого Іванова на стороні антимайдану, сепаратистів та інших. Вони не проти України чи за Росію, їм взагалі, як правило, є чужою будь-яка ідеологія, окрім споживацької,  – вони проти ламання системи, де опричник царя – сам царьок і божок. Вони інстинктивно служать своїй корпорації влади, котра як явище може існувати тільки у недемократичних умовах.

Саме тому особисто у мене гірку іронію викликали ці всі печиво та чай для «Беркутів» під час Майдану: передираючи бездумно рекомендації технологів безкровних революцій (що саме по собі не є поганим: якщо суспільство дозріло до революції – добре, якщо вона безкровна, якщо ні – то ніяка технологія не допоможе створити революцію), не розуміючи специфіки психології оприччини, народ з дарами ішов до них, щоб проявити добру волю.

Опричники ж це сприймають інакше: як це, чернь собі дозволяє думати, що опричник настільки низький соціально, що йому щось не вистачає? Опричник вважає, що хазяїн – людина не бідна, опричників добре утримують (визнання протилежного викликає когнітивний дисонанс – опричнику потрібна віра у силу і злагодженість владної структури, у котру він вмонтований). Нещодавно у одному із коментарів на інетних ресурсах наштовхнулася на таке порівняння: холопи при кріпацтві змагалися, чий пан поважніший, навіть могли один одного зневажати через цю обставину, але тим часом самі залишалися холопами. Приносити опричникам їжу – ображати їх, вказуючи, що їх пан недостатньо заможний, а система, котра їм подарувала п’янке відчуття вседозволеності і домінації по відношенню до інших людей – недостатньо потужна.

Ці психологічні особливості остаточно знаходять своє окреслення у системі відомчої освіти, котра приводить таких людей під один дах і дозволяє перестати соромитися негативних сторін своїх душок та формує систему, що відповідає їх світовідчуттю.

Яким чином це відбувається.

Перша проблема даної освіти полягає у тому, що її отримують або ті, хто свідомо обрав службу у правоохоронних органах – переважно заочно, отже ні про яку системну підготовку мова іти не може (як до професії правоохоронця можна готуватися заочно – бачимо по ефективності роботи правоохоронних органів на сході та півдні), або молодь відразу після школи, коли ще не відбулося остаточного формування стійких людських якостей та моральних установок. У радянські часи обов’язковою була служба у армії перед вступом до відомчого закладу – і це було далеко не найгірше правило.

У випадку вступу до відомчого навчального закладу відразу після школи, юна людина відразу потрапляє у своєрідний корупційний світ.

По-перше, поступлення у міліцейські виші – найбільш корумповане явище у освітній сфері в Україні, з яким не ідуть ні у яке порівняння навіть юридична і медична сфера. Тут не рятують сертифікати – зараз сама система відомчої освіти заточена так, що поступають тільки ті, кому треба, часто з набагато гіршими показниками, а т.зв. внутрішня служба безпеки, як це завжди і буває, закриває на це все очі: поки існує корупція – існують і вони, тому вона їм вигідна, а от чому б не отримати за потурання їй пару десятків гарантованих  місць із сотень державних місць? 
Величезні суми хабарів при вступі, котрі значно перевищують суми за вступ навіть на елітні факультети цивільних спеціальностей інших навчальних закладів батькам, часто недостатньо освіченим і критично мислячим, пояснюють просто. Мовляв, міліцейський вуз – це повне утримання (харчування, житло, форма за державний кошт), забезпечення (стипендія), це гарантований військовий квиток за часи неконтрактної армії (тобто, питання служби в армії вирішується), це стовідсоткове, на відміну від цивільних вузів, працевлаштування, і це начебто тотальний нагляд за дитиною, котра потрапляє у нове для неї середовище (окремі штатні одиниці на кожну групу, на кожен потік і т.ін.) – для батьків, особливо із сільської місцевості, це теж має значення.

І люди, для котрих доля дитини – важливіше за усе, витягують всі можливі накопичення, позичають, мобілізують заробітчанські гроші, підряджаються «відпрацьовувати недостатнє» на будівництві у посадових осіб цих закладів.

Але саме після вступу починається найцікавіше.

Виявляється, що так, гуртожитки надаються – але у них не дотримуються жодні норми щодо метражу на одну людину, гігієнічні та інші стандарти. У зв’язку із цим з часом курсанти починають винаймати окреме житло за додаткові кошти. До речі, сплачуючи за це хабарі теж – уже за можливість розквартирування поза установою.

Годують за державний кошт – але кожен день керівники закладів відомчої освіти отримують з кухні "зекономлене" – кілограми масла, м’яса та іншого – відповідно, порції курсантів такі смішні за обсягом та якістю, що, звичайно, без додаткового харчування з дому просто неможливо.

За державний кошт у відомчих навчальних закладах забезпечують обмундируванням, але, безумовно, воно неналежної якості та кількості, тому особисті речі, взуття та цивільний одяг так само залишається питанням батьків.

Так званий контроль, на котрий сподіваються батьки, теж досить швидко їх розчаровує. Сама тональність спілкування з курсантами – принизлива, вихователі інакше, як на підвищених тонах, із курсантами не спілкуються, допускаючи мат, навіть щодо дівчат. Описати спосіб взаємодії у таких умовно закритих навчальних закладах відомчої освіти інакше, ніж «ти начальник – я дурень, я начальник – ти дурень» - неможливо, отож майбутні правоохоронці вбирають цей стиль поведінки з зовсім юного віку, потім переносячи його на спілкування із населенням. Саме таким чином відбувається спадкоємність поведінки поколінь правоохоронців у взаємовідносинах із населенням ще з часів червоного терору.
Окрім того, незважаючи на імітацію такого нагляду, його декларативна, нерезультативна практика призводить до того, що періодично виникають випадки продажу на території закладу наркотиків та інших заборонених речовин "своїми для своїх". Проблему ретельно приховують, розуміючи, які наслідки може мати розголос циркуляції таких речовин серед курсантів в умовно закритому навчальному закладі відомчої освіти. Часто курсанти, що здійснювали такий продаж, залишаються у лавах навчальних закладів відомчої освіти. Хто їх зрозуміє краще, як не куруючі наркотрафіки очільники МВС?

Ніхто заздалегідь майбутніх курсантів та їх батьків не попереджає, що влаштування на роботу в обраній місцевості та на «вигідну» посаду – це теж дуже великі кошти, адже, крім самого забезпечення роботою після випуску потім постає питання, наскільки ця робота влаштує самого випускника. І це стосується не тільки рядового складу. Всі призначення у правоохоронних органах, будь-які підвищення та відзнаки відбуваються за величезні кошти, котрі потім, закономірно, призначеним слід отримати назад – тільки вже в ході т.зв. «правоохоронної діяльності». 
Скажімо, ні для кого не секрет, що останні призначення в МВС очільників обласних управлінь відбувались за 100 тис. доларів і більше. Можна навіть припустити, що нові очільники «не в курсі» - в МВС відпрацьований механізм кадрових призначень, так що відповідальні можуть отримувати хабарі, як і отримували раніше, посилаючись на нове керівництво, але суті питання це не змінює – так працює система.

Щодо якості освіти – говорити не приходиться.

Курсанти багато часу присвячують муштрі, від котрої давно відмовилися за кордоном, ремонтують приміщення, чистять картоплю у їдальні за нарядами, прибирають територію. Часто вони задіяні для допомоги при різних соціально значущих акціях, займаються самодіяльністю, наявність якої вважається справою честі для відомчих вузів. Проблема тільки у тому, що участь у ній – обов’язкова і проводиться на шкоду підготовці. На навчання як таке у них часто просто не залишається часу.

Крім того, якість викладацького складу, що обмежена вимогами атестації (викладачі мають бути працівниками правоохоронних органів), дуже невисока, і на фоні об’єктивно поганої підготовки курсантів призводить до нівеляції навчального процесу: якщо у цивільних вузах корупція – це, образно кажучи, право вибору студента (адже ті, що вчаться, успішно здають самостійно, а от ті, що не навчаються належно – і є часто «найвидатнішими борцями із корупцією» в освіті), то у відомчій освіті це стає взаємною необхідністю, часто ініціатива настільки сильно проявляється саме від курсантів, що занадто принциповий викладач просто "видавлюється" із навчальної установи симбіотичною корупційною системою навчального закладу відомчої освіти.

Зате кількість звітності, яка є у навчальних відомчих закладах – просто неймовірна, адже звітність (зрозуміло, паперова), дублюється і на МОН України, і на МВС, у якому бюрократичний апарат роздутий додатково ще на управління, що контролюють навчальний та виховний процеси у відповідних ВНЗ відомчої освіти. Здавалось би – все може бути переведено у електронну форму, кількість проміжних звітів скорочена, кількість звітів по напрямках – скорочена. Але що ж тоді будуть робити численні управління в МВС і підрозділи самих навчальних відомчих закладах – цілі виховні відділи, групи психологів, відділи документообігу (реєстрації вхідної та вихідної документації), юридичні (доцільність яких у правоохоронних структурах – вже само по собі цинізм) та багато інших, що імітують «роботу» за державний кошт.
До речі, подвійне підпорядкування навчальних закладів відомчої освіти призводить до того, що хабарі за акредитацію і ліцензування (а про це детальніше ми поговоримо при аналізі ситуації освіти в Україні загалом) передаються в відповідні міністерства у подвійному обсязі.

Багато курсантів і навіть батьків уже на другому році навчання твердо і вголос кажуть: ніколи б не поступали у відомчий вуз, якби знали, що основним заняттям буде муштра і наряди до їдальні. Проте, гроші витрачені – потрібно отримувати папір про вищу освіту та розподіл на роботу.

От і виходить, що Іванов, окрім природніх схильностей до соціальної неадекватності під захистом погонів, отримує безліч поштовхів щодо закріплення не найкращих своїх якостей. Він віддав грошей більше для вступу, ніж це могло коштувати у інших вузах, він постійно переплачував за час навчання, щоб жити нормальним життям – ходити у звільнення, їхати у відпустки, жити поза казармою і таке інше. Він платив за результати іспитів та заліків, бо вчитись за муштрою та нарядами не мав часу. Нашого Іванова постійно принижували: чотири - п’ять років «армії» у найгіршому розумінні. Чи при подальшому працевлаштуванні він забудете це все, буде себе поводити щодо інших людей з повагою, а не так, як ставились до нього? Він дававли купу хабарів – і раптом перестанете їх брати, щоб компенсувати втрати? Питання риторичні.

Багато курсантів після навчання у навчальних закладах відомчої освіти не продовжує свою кар’єру у правоохоронних органах – і якраз це є справжні особистості часто, котрі просто не змогли вписатися у цю систему. Крім того, цьому сприяють ліцензії, видані навчальним відомчим закладам: все частіше там готують не власне правоохоронців, а юристів широкого профілю, інші спеціальності, які мали б освоюватись у цивільних закладах.

І от після багатьох років навчання за державний кошт ми отримуємо осіб, які або не збираються працювати у правоохоронній системі, або не відповідають за своїми моральними якостями самому призначенню правоохоронця – і такими їх великою мірою робить навчання у системі відомчої освіти. Професіоналізм же наших правоохоронців яскраво проявляється у розкритті справ про розстріли на Майдані, поведінці на південному сході та інших справах – такий результат відомчої освіти.

Таким чином, на виході ми маємо людину, яка у найбільш юному віці пережила багаторічне приниження, витратила купу грошей і бажає одного – повернути гроші назад – тому вона бере хабарі, і отримати сатисфакцію за всі приниження, фактичний рабський стан – і ми маємо катів у погонах, зловживання та інше. Звичайно, найбільш яскраві прояви такої ментальності – результат як наявності певних психологічних схильностей у особи, з котрих ми почали аналіз, і обробки цього індивіда у процесі переламування системою відомчої освіти.

Третій момент, про який треба пам’ятати – це неоднорідність населення у ідеологічному розумінні: багато людей вороже ставляться не тільки до іншої частини громадян, але й до самої держави, яка їм виплачує заробітну плату. Не маючи ніяких на це підстав, вони звинувачують саме Україну у своєму особистому неблагополуччі та у соціальній нерівності, інших реальних проблемах сучасності, ідеалізуючи при цьому Росію, яка насправді часто і є винуватцем такої ситуації в Україні, та й внутрішня економічна ситуація якої набагато гірша, особливо у глибинці.

Підґрунтям такого ставлення є совковість, високі патерналістичні очікування та поверхневість, некритичність мислення. І тут особливого подиву не повинно бути: ми почали аналіз із згадки, що, на жаль, історично так склалось, що служба у правоохоронних органах на пострадянському просторі не вважалась елітарною діяльністю, тому здібні люди потрапляли до неї випадково.

От тому Іванов вважає, що своєю абсолютною лояльністю до системи він заслуговує на доступ до отримання постійної «пайки», а якщо її немає чи вона недостатня – він звинувачує у цьому не нову економічну систему, до якої він просто не зміг психологічно адаптуватись, чи перехідний період із усіма негативними явищами періоду первинного накопичення капіталу, а державу, яка, на відміну від соціалістичного минулого, чогось там «не дає». Причому, негативи минулого у вигляді відсутності можливості витратити кошти на хороші товари народного споживання, поїздки за кордон, а разом з тим - становище багатьох верств громадян, яке і було ціною низьких цін за якісні продукти – безправних селян у колгоспах навіть без паспортів до певного часу, репресованих та інше – його особливо і не хвилюють. Така вона – правда адептів совкоделічних марень.

Наступною причиною наявності неадекватного особового складу правоохоронних органів є те, що в Україні насправді набагато більше правоохоронців, ніж потрібно. В Україні на 100 тис. населення припадає 800 міліціонерів, що значно більше, ніж у демократичних країнах світу (ООН рекомендувала всім країнам на 100 тис. населення задіяти 222 правоохоронця), більше тільки у авторитарних Росії – 1000 на 100 тис. населення, а в Білорусі – 1400 міліціонерів на 100 тис. населення. Так, не треба само обманюватися: у критичній ситуації ми не бачимо їх роботи не через малу кількість – а якраз через непрофесіоналізм, через відсутність справжнього добору. Саме це є яскравим прикладом приказки про сімох няньок, у яких немовля без догляду.

Ну і, безперечно, важливою проблемою є відсутність адекватних ризикам зарплат та соціальних гарантій – медичного страхування, державних гарантій отримання великих сум за шкоду здоров’ю та життю, інше. Багато людей із т.зв. «реформаторів» називають це, власне, причиною всіх вищезазначених проблем правоохоронних органів. Проте, особисто я з ними категорично не погоджуюсь. Так, це надзвичайно важливі питання, це першочергова необхідність, умова належного виконання правоохоронцями своїх обов’язків. Але навіть найкраще забезпечення не гарантуватиме, що питання високого особистісного рівня розвитку, мотивації, розуміння мети своєї діяльності, поваги до людської гідності громадян, гуманізму, патріотизму та належної професійності буде вирішено – просто згадайте поведінку «Беркуту» у період протистоянь на Майдані. Його височенні заробітки у порівнянні з іншими правоохоронними органами, поєднані із ненавистю до народу, до держави Україна, українськості як такої, духу свободи та людської гідності, а також його більш ніж ретельне виконання злочинних наказів – катування із явним задоволенням, співпраця навіть з гопотою – лише б проти свободи і гідності громадян України. І в той же час – екстаз від поліцейської держави у особі Росії та підтримка її адептів-сепаратистів.

Отже, ми бачимо системні проблеми у самій структурі МВС, його кадровій політиці та відомчій освіті. Вирішення їх неможливе тільки зміною очільників чи посиленням фінансування, створенням контрольних органів, як це часто проголошують «нові реформатори». До речі, це чудовий маркер новітніх корупціонерів: реформи передбачають оптимізацію грошових потоків, і часто за рахунок нових механізмів – економію коштів, а не збільшення витрат (виняток – модернізація економіки – підприємств, енергетичного комплексу). Як тільки ми чуємо про нові контрольні органи, про посилення фінансування, а не про зміну законодавства для усунення самого вікна можливостей для корупції – отже, це або черговий популізм – або людина мітить на місце біля «владного корита».

А от як ці проблеми вирішувати нагально – спробуємо викласти незабаром.