Підходи до реформування.

Скільки розмов зараз щодо шляхів виходу із кризи, в котрій опинилась наша країна, скільки рецептів, часто абстрактних, рідше конкретних, бачення трансформації правил гри у державі та взаємодії громадянського суспільства з одного боку та її апарату з іншого.

Відразу скажу, що я не вважаю, що аргументи на зразок того, що це суперечить практиці розвинених країн світу, є конструктивними. По-перше, західний світ сам стоїть на порозі перегляду підходів до соціальної політики. По-друге, у нас не та ситуація, щоб у даний час рівнятися на те, що є наслідком наявності надлишків ресурсів у суспільстві.

Окрім того, я не вважаю, що корупцію можна подолати тільки контролем, адже створення органів на контроль інших органів не вирішує проблему, тільки робить більш дорогим утримання всього цього апарату.

Ба більше, часто контролюючі органи доволі жваво підключаються до корупційних систем – чи просто як споживачі «відступних виплат», чи навіть здійснюючи захист корупційної схеми за долю у ній. Тому наше завдання – це оптимізація самих грошових потоків, виведення їх у таке русло, коли можливості для корупції вичерпані. На жаль, зараз ситуація протилежна: всі фінансові потоки налагоджені таким чином, щоб на кожному етапі їх переведення від них можна було отримати частину через той чи інший механізм.

Поряд із цим, слід пам’ятати, що у наших умовах сильною є інерційна спадщина радянського світобачення, що унеможливлює надмірну лібералізацію деяких напрямів – як-от освітнього і таке інше.

Тому я спробую викласти певні свої міркування, роблячи, звичайно, скидку на те, що в практичних умовах не всі вони можуть бути зараз реалізовані – хоча б в силу напруженості соціальної та геополітичної ситуації.